Розділ 36: Юля — вітер, Лев — довіра

На кухні гупало, шкварчало і сміялось. Юля стояла в одній із Левових сорочок, закочених аж до ліктів, і різала зелень, час від часу змахуючи пасма волосся з обличчя. На плиті шипіла сковорідка, з духовки тягнуло теплим ароматом курки з розмарином і лимоном. Лев, зосереджено прикусивши губу, стежив, щоб скоринка не підгоріла, й раз по раз поглядав на Юлю — як вона легко рухається, ніби давно в цій кухні вдома.

— Ти впевнений, що вона не вибухне? — запитала вона, зазираючи через його плече.
— Не підриваю людей на побаченні. Принаймні не тих, хто мені подобається, — кинув він, обережно відкриваючи духовку.

Юля засміялася й поставила на стіл салат. Кухня наповнилася перцем, травами й чимось невловимо теплим — можливо, щастям.

Після вечері вони сиділи на підлозі, обпершись спинами об диван. У Юлі в руках був келих вина, у Лева — її пальці. Він торкався їх, ніби боявся зім’яти, і водночас не міг відпустити.

— Ти коли-небудь думав, — сказала Юля тихо, — що життя просто візьме й так... перевернеться?
— Ні, — він глянув на неї довше, ніж треба. — Але радий, що перевернулося в твою сторону.

Їхні погляди затрималися. Потім він нахилився й поцілував її. Це був не перший поцілунок, але він пахнув вином, теплом її шкіри й чимось новим, глибоким. У ньому було все — жар її пальців на його шиї, легке тремтіння, і відчуття, ніби цей момент вони пам’ятатимуть навіть у старості.

Юля ніби розчинилася в ньому. Стіни, келихи, годинник — усе зникло. Залишився лише дотик і подих.

---

— Одягай шолом. І не ний, — кинула вона вже біля байка, перевіряючи дзеркала.
— Я ще не встиг нічого сказати.
— Уже подумав. Я бачила.

Він посміхнувся, надів шолом і сів позаду. Коли його руки замкнулися на її талії, він відчув тепло її спини крізь тонку тканину. Мотор загуркотів, і світ раптово звузився до цього металевого звіра та двох сердець.

— Тільки не перегинай із швидкістю! — прокричав він їй у вухо.
— Я ж сказала — не ний!

---

І вони вирвалися в ніч. Асфальт миготів під колесами, світло фар розрізало темряву на стрічки. Юля вела байк так, як мовчать під присягою — впевнено, швидко, трохи зухвало. Вітер зривав слова з вуст, але не міг розірвати їхнього мовчання.

На поворотах Лев притискався до неї сильніше, відчуваючи, як її плечі пружаться в кермі, і ловив кожен вдих, який вітром повертало йому в обличчя. Вона сміялася на весь вітер — дзвінко, щиро, так, що серце билося швидше.

Байк підстрибнув на ямі.
— Ого! Юля, ти що, камікадзе?!
— Ні. Просто втомилась бути нормальною. Тримаєшся?
— За тебе — завжди.
— Ну от і мовчи!

---

На під’їзді до її району вона трохи зменшила швидкість. Лев усе ще тримав її за талію, ніби не хотів відпускати.

— Ти, здається, кайфуєш?
— Якщо впасти — то тільки з тобою. Або під тебе.
— Боже, який жах, — вона закотила очі. — Мовчи, доки я не скинула тебе в кущі.

Вона заглушила мотор, зняла шолом. Волосся вибилося з зачіски й лягло хвилею на плече, щоки порожевіли від вітру. У цю мить вона була живою, як ніколи — не глянцева, не зібрана, а справжня.

Лев мовчки дивився. Його погляд став серйозним.
— Що? — запитала вона, витираючи палець об шолом.
— У тебе зараз в очах... полум’я.
— Ага. І що далі? Гаситимеш мене?

Він повільно посміхнувся.
— О, ні. Ти — єдиний вогонь, який я ніколи не гаситиму. Навпаки — додаватиму жару. Не дровами, а кожним словом, дотиком, моментом. Щоб ти палала ще сильніше. Бо саме в цьому — твоя краса.

Вона відвела погляд. І, як завжди, коли емоції підбиралися надто близько, сховала їх за жартом:
— Ти серйозно зараз фліртуєш у поетичному стилі?
— Я серйозно тебе люблю. Просто у стилі, який ти не зможеш забути.

Юля зупинилась. І лише на секунду, вперше за весь вечір, у її погляді майнула м’якість — така, яку вона показувала вкрай рідко.