Розділ 35: Собака, сосни і чесність

Уляна вийшла з лікарні пізно — день був насичений, але не виснажливий. Вона відчувала дивне внутрішнє тепло: зміна завершилася спокійно, пацієнти стабільні, і попереду — обіцяна зустріч. Вона спустилася сходами замість ліфта, щоб трохи сповільнити темп, вдихнути вечірнє повітря.

Біля входу стояв Арсеній. На ньому — темно-синя куртка, в руці — повідець. І на іншому кінці повідця — великий хаскі з мудрими очима та сіро-білою шерстю, яка мерехтіла у світлі ліхтарів.

— Привіт, — сказав Арсеній. — Знайомся: Грей. Він не просто пес, а ціла особистість. Сьогодні він із нами.
— О, ти з супроводом? — усміхнулась Уляна, нахиляючись до собаки. — Привіт, Грею. Ти чарівний.

Хаскі миттєво потерся головою об її коліно і задоволено гарчав.

— Ти йому сподобалась, — зауважив Арсеній. — А це багато значить. Грей — серйозний експерт у людях.
— Тоді я почуваюсь обраною, — сказала вона, посміхаючись. — То куди ми?
— Їдемо за місто. Є місце, де сосни доходять до води, і тиша така, що чутно, як думаєш. Хочеш?
— Дуже, — відверто відповіла вона.

У машині було тепло, грала інструментальна музика. Грей вмостився на задньому сидінні, спершись мордою на підголівник. Він час від часу зітхав, мов старий пес-філософ.

— У тебе дуже спокійна тварина, — мовила Уляна.
— Це він сьогодні такий. Зазвичай буркотливий, як дід. Але сьогодні — особливий день, — сказав Арсеній і кинув на неї швидкий погляд.
— Для тебе? — запитала вона м'яко.
— Для нас обох, — відповів він просто.

Дорога вела через лісосмугу, повз дачі, потім — у поле, де сосни виростали прямо з піску. Озеро з’явилось раптово — спокійне, дзеркальне. Над ним уже плив легкий серпанок вечора.

— Ми приїхали. — Арсеній зупинився, відчинив дверцята для Уляни, зняв повідець із Грея. — Можеш бути вільний, друже.

Пес одразу кинувся до води, але не заплив, лише пройшов берегом, принюхуючись. Уляна застигла на місці, вдихаючи аромат соснової смоли.

— Тут прекрасно...
— Сюди я приїжджаю, коли потрібно впорядкувати думки. Але сьогодні я не хотів бути тут сам.

Уляна зупинилась біля сосни, присіла й потерла Грея за вухом.

— Я думала сьогодні цілий день про наші слова, — сказала Уляна, дивлячись на озеро.
— І я теж. Усе, що хотів сказати — вже сказав. Але якщо ти передумаєш...
— Не передумаю, — перебила вона. — Можна я скажу дещо серйозне?

Її голос звучав спокійно, але очі були глибокі, уважні.

— Звісно, — відповів Арсеній, не відводячи погляду.
— Давай одразу домовимось: чесність. Якщо щось — говоримо. Навіть якщо страшно, навіть якщо незручно. Без того «потім скажу» чи «сам здогадається». Я не граю в натяки. Не люблю здогадуватись, чи щось не так.

Арсеній зупинився, розвернувся до неї. Його погляд був прямий, твердий, теплий водночас.

— Тоді домовимось не лише про чесність, — сказав він. — А ще про відвертість, що ми не граємось у мовчанку. Якщо щось не так — говоримо. Якщо важко — кажемо, що важко. Без фільтрів. Без гордості. Бо не завжди все легко дається словами. Але я говоритиму. І слухатиму.

Уляна ледь усміхнулась. У цій усмішці було щось більше, ніж просто згода — визнання. Довіра.

— Добре, — сказала вона. — Значить, починаємо з цього.

Грей зупинився за кілька кроків, обернувся і голосно гавкнув. Наче поставив свій підпис під угодою.

Тиша між ними була теплою, насиченою поглядами й відчуттями. Десь поруч тріскотіли дрова у вогнищі, над головами розливався ледь рожевий вечір. Грей лежав трохи осторонь, на піввуха прислухаючись до кожного руху господаря.

— Уляно, — озвався Арсеній, не відводячи від неї погляду, — якщо чесно, я не уявляв, що ось так сидітиму з тобою біля вогню, з собакою під боком, і говоритиму про… нас.
— Твоя собака дивиться на мене з підозрою, — жартома відказала вона. — Можливо, ревнує?
— Грей не ревнує. Він просто — стратег. Поки ти не даси йому шматочок хліба, він не визнає тебе частиною зграї.

Уляна засміялась і погладила пса за вухом. Той зітхнув і ліг ближче, визнаючи її присутність як офіційно прийняту.

— А якщо серйозно, — продовжив Арсеній тихіше, — я не хотів нічого нав’язувати. Просто… ти давно вже живеш у моїх думках. І з кожним днем — глибше.

Уляна на хвилину затримала погляд на вогні, а потім повернулась до Арсенія. Її рука сама лягла на його щоку — легка, тепла. Вона ніжно провела пальцями вздовж скули, ніби вивчаючи його мовчазну мову сили й тиші.

— Знаєш, а я з першої зустрічі відчула, що ти особливий. Але... тоді ти здавався мені таким далеким. Ніби недосяжним.
— Це я був у броні, — сказав він тихо, не зводячи з неї погляду. — Звичка — не показувати слабке місце.
— А я, як завжди, подумала, що краще не ускладнювати. З Левом було простіше. Але… там не було того, що є тут.

Її пальці зупинились біля його вуха, і Арсеній на мить заплющив очі — не від зніяковілості, а від того, як легко ця мить проросла в ньому.

Він нахилився трохи ближче, а вона вже чекала — м’яка, тиха, впевнена. Їхні губи зустрілись — обережно, глибоко, з тією ніжністю, яка більше говорить про почуття, ніж сотні слів.

Це був поцілунок, після якого не хотілося нічого пояснювати. Тільки бути. Поруч.

Грей навіть не поворухнувся. Він прийняв усе, як належне. Як щось, що мало статися.

Ну що ж, ось таке вийшло перше побачення...
Мені дуже цікаво почути вашу думку:
Як вам ця тиха, щира зустріч біля озера? Що думаєте про Арсенія, Уляну — і Грея?
Чекаю на ваші коментарі — мені важлива ваша реакція