Розділ 34: Бабуся, кава і розмова

Уляна саме поверталась із приймального, коли побачила знайому постать біля вікна реєстратури.

— Юлю? — здивовано озвалась вона й швидко підійшла. — Що сталося?

— Бабуся впала вдома. Здається, зламала ногу. Я була поруч, привезла сюди. Її вже оформили, зараз чекаємо на рентген.

Бабуся — худенька, акуратна, з тугою сивою косою — сиділа на візку, терпляче усміхаючись, але в очах стояв біль.

— Привіт, Уляночко, давно в нас не була, — тихо привіталась вона. — Кажуть, можливо, перелом.

— Я гляну рентген, як тільки буде, — спокійно відповіла Уляна. — Нічого страшного, ми з усім розберемося.

Вона кивнула до медсестри, уточнила щось пошепки й додала:

— За вами прийшла медсестра. Вам час на аналізи. Юлю, поки що все під контролем. Ходімо вип’ємо кави — якраз маю десять хвилин.

---

Вони сиділи в лікарняному кафе — дві подруги у знайомій тиші перерви.

— Дякую, що одразу взялася. Ти ж знаєш, що бабуся — це моя точка опори, — тихо сказала Юля.

— Вона дуже стійка, — усміхнулась Уляна. — І дуже горда, між іншим.

— Вона така завжди була. Але я знала, що з тобою їй буде легше. Ти маєш той спокій… наче весь світ упорядковується біля тебе.

— Не перебільшуй. Просто знаю, що роблю.

Настала пауза.

— Ми з Левом... добре проводимо час. Але я весь час згадую, як ти дивилась на нас того ранку. Ти усміхалась. Але якось по-особливому.

— Бо я раділа за вас. І досі радію.

Юля потягнулася до її руки через стіл:

— Знаєш… я іноді думаю: ти ніби відчула все це за нас раніше, ніж ми самі.

— Можливо. Але головне — що ви разом. А решта вже не важливо.

— Я дуже щаслива. Вперше відчуваю, як метелики порхають у животі, — прошепотіла Юля.

— Я дуже рада за тебе. За вас.

Юля нахилилась уперед, лукаво всміхаючись:

— Ну? Ти ж щось не договорила. Очі світяться.

— Я думаю… я давно почала щось відчувати до Арсенія.

— Ще коли?

— Ще з першої нашої зустрічі. Але тоді він здавався… недосяжним. Замкнутий, мовчазний, завжди зосереджений. Я думала, що йому не до цього. Та й Лев був поруч — легкий, відкритий, веселий. Мені здалося, що з ним буде простіше. Легше.

— І?

— І я спробувала. Але… чим далі, тим більше розуміла: ми з Левом добре розуміємося, але не в тому ключі. Ми друзі. Не більше.

— А тоді, вранці, коли ми прийшли з Левом — ти ж уже все знала, так?

— Як тільки побачила, як ви дивитесь одне на одного. Все стало ясно. І знаєш… це навіть було полегшенням.

— Тобто я тобі ще й допомогла?

— Ще й як, — засміялася Уляна. — Твоє прохання знайти когось для реклами — це було просто ідеально вчасно. Я знала, хто підійде. Не лише зовні. Я знала, що у вас щось вийде. І, чесно — я тоді вже серцем обирала Арсенія.

— Боже, так ти виявилась ще й нашим купідоном! І це все так тонко зроблено, що я нічого не зрозуміла. А Лев — тим більше.

— Просто все стало на свої місця. Без драми. Без зради. Як мало би бути.

— До речі… учора Арсеній приходив у лікарню.

— Справді? Все добре?

— Так. Він просто… зайшов. Хотів побачити мене. Ми трохи поговорили. І... він сказав, що я йому подобаюсь. Спокійно так. Без натиску. Просто зайшов і поставив перед фактом. Не чекаючи на відповідь. І пішов.

— І?

— А я… зранку йому подзвонила. Сказала, що він мені теж подобається.

— Ого.

— І ми сьогодні ввечері зустрічаємось. Вперше — по-справжньому.

— Уляно, та ти ж романтичніша, ніж зізнаєшся! От це я розумію — розвиток подій! Ну, тепер я хочу фото, деталі — і щоб ти була щаслива. По-справжньому.

— Побачимо, — усміхнулась Уляна. — Але, здається, все тільки починається.

---

Юля підвелась:

— Я піду вже до бабусі. Хочу перевірити, чи її вже перевели в палату.

— Звісно, я з тобою, — сказала Уляна, допиваючи каву.

Вони пройшли знайомими коридорами лікарні. Бабуся вже лежала в палаті, акуратно вкрита, з ногою в імобілізуючій шині. Побачивши онуку, одразу вказала на незручну подушку:

— Оце щось зовсім не підходить. А ще хочеться нормального чаю, не цього…

— Я вже тут, бабусю, — м’яко усміхнулась Юля, поправляючи подушку й накриваючи її пледом. — Зараз усе буде.

Уляна перевірила картку, глянула на крапельницю:

— Стан стабільний. Перелом, але без зміщення. Прогнози хороші. Тиск низькуватий. Та легка анемія.

— Уляночко, — сказала бабуся вже тихіше. — Я коли лежала там на підлозі… думала, більше не встану. А ти так швидко, так упевнено… Я рада, що ти поруч.

— Ви ще нас усіх переживете. Головне — слухатись.

— Бабуля, ми ще з тобою фільм подивимось сьогодні. І морозиво я принесу.

— Тільки справжнє, не знежирене, — кинула бабуся вслід, коли вони вийшли з палати.

— Вона в тебе ще та, — засміялась Уляна.

— А ти думала, звідки в мене характер?