Розділ 33: Важливий дзвінок

Арсеній саме виходив із душу — тепла пара ще трималася в повітрі, повільно стікаючи по дзеркалу. Вода краплями ковзала з темного волосся по шиї, грудях, плечах, залишаючи вологі сліди на шкірі. Рушник, накинутий абияк, неслухняно сповзав із стегон, відкриваючи підтягнуте тіло, яке говорило про роки тренувань і сили, що не вимірюється тільки у м’язах.

На підлозі, ближче до ліжка, розвалився Грей — лапи розкидані в різні боки, але очі уважно стежили за кожним рухом господаря. Як тільки Арсеній нахилився за телефоном, собака підняв голову, ледь завив тихо й навіть зробив крок, ніби збирався втрутитися в ситуацію.

На екрані — «Уляна». Серце стиснулося, як від раптового спалаху світла в темряві. Не було сумнівів: це важлива розмова.

— Привіт, — його голос вийшов трохи хриплим, ще з відтінком тепла після душу. — Все гаразд?

— Привіт, — відповіла вона тихіше, ніж зазвичай. — Так… Я просто… хотіла поговорити. Про вчора.

Грей піднявся і вмостився біля його ніг, тепла шерсть торкалася гомілок.

— Я слухаю, — сказав він, притримуючи рушник однією рукою, а другою підніс телефон ближче.

— Я думала про твої слова… — пролунало з паузами, немов кожне слово вона вибирала ретельно. — І зрозуміла, що… ти мені теж не байдужий.

Арсеній відчув, як у грудях стискається щось важливе. Усмішка з’явилася сама, але разом із нею — тиха, майже болюча ніжність.

— Улю… Дякую, що сказала це. Я не був певен, чи варто було починати ту розмову. Але радий, що ми обидва відчуваємо одне й те саме.

Грей тихо тичнувся носом у його коліно, ніби підтакуючи.

— Це не просто щось, Арсе, — прошепотіла вона. — Ти… важливий. І мені було страшно, що ми запізнились.

— А може, ми прийшли вчасно, — тихо відповів він. — Хочеш зустрітися сьогодні? Без лікарень, без форми, без дзвінків по тривозі. Просто ми.

— Хочу, — в її голосі з’явилася усмішка. — Справді хочу.

— Тоді я заберу тебе після зміни.

— Домовились.

Вони закінчили розмову, але ще кілька секунд тримали телефони біля вуха, ніби боялися перервати нитку, що тільки-но з’єднала їх сильніше. Усмішка залишалася на обличчях, а тиша в кімнаті вже не була порожньою — вона належала їм обом.
Грей миттєво влігся на його стопи, важко зітхнувши.