Розділ 32: Знову вогонь

Ранок у частині був неспішним. Повітря пахло кавою, маслом для спорядження і — ледь вловимо — попелом, що ніколи не вивітрювався з цього місця до кінця. За вікном було ще напівтемно, сире листя липло до асфальту, і навіть вітер тут здавався сонним.

Славко, сидячи на лавці біля сушарки для форми, жував бутерброд і розповідав:

— Кажу їй: «Марійко, ти ж казала, що любиш екстрим». А вона: «Я мала на увазі стрибки з парашутом, а не знайомства з твоєю мамою!»

Сміх прокотився приміщенням. Дмитро хрипко прокашлявся:

— Ну, знайомство з твоєю мамою — той ще квест. Попереджай дівчат заздалегідь, що в неї допит кращий, ніж у СБУ.

— Вона просто хоче знати, хто зможе витерпіти мене в цивільному житті, — буркнув Славко, доїдаючи скоринку.

— І що, Марійка витерпіла? — Назар підкинув м’ячик у повітря, ловлячи його однією рукою.

— Поки що так. Але після вчорашньої вечері з родиною — я вже сам не певен.

У кутку Арсеній щось занотовував у планшеті. Усмішка, яка ледь торкалася його вуст, видавала, що він слухає. У цих дрібних балачках, запахах і неквапному гомоні було щось рідне — наче життя на мить повернулося до спокійного ритму.

— Прогноз каже, вихідні без тривог, — кинув Назар. — Я вже думаю рванути на ставок. Просто побути людиною.

— Побудь краще качкою, — жартома підкинув Дмитро. — Плавай і не думай.

І саме в цю мить рація ожила різким голосом:

— Пожежа. Складське приміщення, вулиця Промислова, 12. Ймовірно — гуманітарний центр. Повторюю: гуманітарний центр.

Мить тиші — і вона розчинилася в скреготі стільців та кроках.

— Їдемо. Повна готовність, — Арсеній підвівся першим.

Ще кілька хвилин — і машина вже мчала крізь вузькі міські вулиці. Сирена рвала повітря, перехожі зупинялися, притискали дітей ближче до себе.

На місці — полум’я вже виривалося крізь дах, чорний дим закручувався вгору важкими спіралями. Було чутно тріск деревини, глухі удари падаючих балок, крики з-за огорожі. Хтось із працівників складу тримав у руках зім’ятий список, повторюючи прізвища, наче молитву. У повітрі стояв різкий запах гару, перемішаний із чимось хімічним — нудотним, що обпікав ніс.

Пожежники розгортали рукави швидко, мов злагоджений механізм. Команди лунали чітко, без зайвих слів.

Але Арсенія щось збентежило з перших хвилин.

— Поглянь на розповсюдження, — буркнув він Дмитрові, показуючи рукою. — Вогонь пішов від центру приміщення, а не від електрики чи зовнішнього джерела.

Дмитро нахмурився.

— І запах знайомий. Немов хімія… Схоже на те, що було в кав’ярні.

Арсеній кивнув, пальці машинально стискали рацію. Це вже третє таке займання за півтора місяця. І кожного разу — надто багато збігів.

Коли полум’я нарешті погасили, на подвір’я в’їхала швидка. З неї швидко вийшла Уляна — в медичному халаті, уважна, зібрана.

— Постраждалі є? — спитала, зустрічаючись поглядом із Арсенієм.

— Один охоронець. Вдихнув диму. Впав, забив плече. Решта вийшли вчасно.

— Де він?

— Там, у тіні.

Вона рушила до нього, але на мить затрималася, переводячи погляд на чорні, обвуглені стіни. Це було занадто знайоме. І в душі знову прокинулося передчуття, яке вона вже навчилася не ігнорувати.

Арсеній тим часом зробив кілька кроків углиб споруди, де ще не встигли все залити водою. На стіні — напівзгорілий шмат тканини, а під ним блиснуло металом. Невелика кришка. Пластикова пляшечка, розплавлена збоку.

— Дмитре! — гукнув він. — Зафіксуй це. І ні слова більше.

Уляна вже вела постраждалого до машини. Коли їхні погляди знову зустрілися, в них було спільне мовчазне визнання: це не просто пожежа. Це — сигнал. Або навіть попередження. І, можливо, зовсім не випадковість.