Розділ 31: Спокій після бурі

У квартирі було затишно. Не тому, що навколо — ідеальний порядок, а тому, що простір дихав життям: аромат кориці з кухні, плед, недбало кинений на диван, напівпорожня чашка з-під чаю.

На стільці — її сумка, на гачку в коридорі — куртка. Вона вже трохи оселилася тут, ніби навмисно не кажучи цього вголос.

Юля сиділа босоніж, піджавши ноги під себе, у сорочці Лева, яка була їй на кілька розмірів завелика. Краї тканини м’яко спадали на стегна, рукави закривали пальці. У цьому було щось неймовірно домашнє, але водночас — таке, від чого в Лева завжди злегка холонуло в грудях.

Він повернувся з кухні з двома тарілками пасти. Запах соусу тягнувся за ним, змішуючись із теплом його рук.

— Якщо не подобається — не сварись, — буркнув він, ставлячи тарілки на стіл. — Я не шеф-кухар, а просто… ентузіаст.

Юля підняла брову й хитро посміхнулася:

— Ти щойно сам себе назвав «ентузіастом пасти»?

— Це найкраще, що я зміг придумати, щоб не сказати «я експериментував і спалив половину соусу».

Вона покрутила пасту на виделці, обережно скуштувала й зробила надміру серйозне обличчя:

— М-м… ну, це краще, ніж їжа в лікарняному буфеті. Уже перемога!

Вони засміялися. Їли повільно, обмінювалися короткими поглядами, у яких було більше, ніж вони готові були озвучити.

— Мені добре з тобою, — тихо сказала Юля, коли вони вже сиділи з вином на дивані. Пальці ковзали по склянці, наче вона збирала сміливість. — Не просто весело, не просто цікаво… а спокійно. Так, ніби… світ може летіти шкереберть, а тут — безпечно.

Вона рідко таке говорила. Зазвичай тримала тепло всередині, наче боялася, що воно розчиниться, якщо поділитися. Але зараз — не втрималась.

Лев нахилився трохи ближче, провів пальцями по її щоці.

— Я теж відчуваю це. І ще… ніби знайшов когось, хто не боїться мене справжнього.

— Я не боюся, — прошепотіла вона.

Їхній поцілунок був не пристрасним і не швидким. Він був повільним, теплим, наче визнавав: почуття ростуть не з випадковості, а з того, як вони пасують одне одному у тиші.

Юля вмостилася, поклавши голову йому на плече. Сорочка Лева обіймала її теплою тканиною, вино стояло забуте на столику, телевізор щось тихо бубонів на фоні, а вони дихали в унісон.

За вікном все ще моросив дощ, але їм було байдуже. Бо навіть найбурхливіші зливи не могли змити цього відчуття: ти вдома.

І серед дрібних побутових звуків, у спокійному ритмі цього вечора народжувалося щось більше за пристрасть.

Щось справжнє.