Розділ 30: Тиша між рядками

Уляна саме закінчувала оформлення документації — за вікном мрячив дощ, він тихо стікав по склу дрібними, майже непомітними нитками. Коридори були напівпорожні: хтось уже розійшовся по домівках, хтось дрімав у чергувальній. Лікарня після важкої зміни здавалася живим організмом, що втомлено видихає разом зі своїми людьми. Запах антисептика впереміш із ароматом старої кави висів у повітрі, і від нього ще більше хотілося закутатися в тишу.

Коли вона вийшла з ординаторської з чашкою щойно налитої кави, погляд упав на знайому постать у темно-синій формі. Арсеній стояв біля стійки в приймальному, спокійний, але уважний, наче оцінював ситуацію. Волосся трохи вологе від дощу, на плечах — кілька темних крапель. Коли побачив її, у куточках його очей з’явилися ті самі теплі зморшки, і він одразу посміхнувся.

— Арсеній? — здивувалася вона, наближаючись. — Все добре?

— Так. Я… просто заїхав дізнатися, як почуваються хлопці з кав’ярні. І… — він на мить зам’явся, немов обирав слова, — подумав, може, ти маєш хвилину.

— Хвилина — це розкіш, яку я сьогодні собі дозволю, — усміхнулася Уляна. — Ходімо.

У кафетерії було напівпорожньо: медсестра з чашкою чаю, що розглядала телефон; санітар, який куняв біля вікна, схиливши голову на руки; автомат із закусками, що миготів неспокійним світлом. За великими вікнами — мокра сірість і шелест дощу, який здавався тихішим тут, у цьому маленькому теплому просторі.

Вони сіли в кутку, подалі від чужих вух. Паперові стаканчики з кавою парували, обіцяючи бодай кілька хвилин затишку.

— Один із постраждалих уже пішов на виписку, — повідомила вона. — Другий ще під наглядом. Легкі опіки, більше страху, ніж шкоди.

— Добре, — кивнув Арсеній, роблячи ковток. Він дивився на неї уважно, ніби хотів запам’ятати кожен рух. — Я бачив, як ти працювала того дня. Знову. І… не знаю, як ти витримуєш усе це щодня.

— Так само, як і ти, — відповіла вона. — Просто йдемо вперед.

Вони замовкли, і ця тиша виявилася майже затишною. Десь у залі дзенькнула ложечка об склянку, хтось тихо пройшов повз — і все знову стихло.

Арсеній опустив погляд на свою чашку, крутнув її між долонями, немов збирався зі сміливістю.

— Знаєш… Я не просто так заїхав.

— Я здогадалась, — її голос був м’яким, але серце в грудях відгукнулося прискореним ритмом.

— Уляно… Ти для мене — наче орієнтир у шторм. — Він зробив паузу, шукаючи правильні слова. — І я довго думав, що мушу тримати це в собі… Через Лева. Через повагу. Але з кожною нашою зустріччю це вже… не просто захоплення.

Вона мовчала, дивлячись йому просто в очі. І в її погляді було стільки сили, що вона могла б витримати будь-яку бурю, але десь глибоко — тремтіння, яке не приховати.

— І що тепер? — спитала вона нарешті.

— Тепер… я не прошу нічого. Просто хотів, щоб ти знала. А далі — як буде.

Вона ледь торкнулася його руки, теплим, майже непомітним дотиком.

— Я вдячна за цю чесність.

Тиша знову повернулася, але тепер вона гріла. У вікно стукали краплі, і здавалося, що цей дощ тримає їх у своєму м’якому коконі, даючи ще кілька хвилин спокою.

— Я мушу повертатися, — сказала вона, встаючи. — Але… не зникай.

— І ти, — відповів він, і в його голосі було більше, ніж у словах.

Вона зникла в коридорі, а Арсеній ще кілька хвилин сидів, дивлячись на її порожнє місце. Прямокутник золотавого світла від вікна ліг саме туди, де щойно сиділа Уляна, і він ловив себе на тому, що не хоче відводити погляд. Хотів запам’ятати цю мить — як перший крок у щось нове, що ще не має назви.

Вперше за довгий час йому було не страшно чекати.

Якщо вам відгукнувся цей момент — залиште кілька слів у коментарях. Для автора це завжди більше, ніж просто відгук — це жива присутність читача поруч.

✨ А ще — в моєму блозі вже є візуалізація Арсенія. Саме таким я уявляю його в тиші між рядками.