Розділ 29: День Рятівника

Двір у Славка був ідеальним місцем для святкування: просторий, із великою дерев’яною альтанкою, мангалом і старим вишневим деревом, що кидало тінь на імпровізований стіл. Повітря пахло димом, розмарином і маринованим м’ясом.

— Тримай, не спали, як минулого разу! — жартував Дмитро, передаючи Славку щипці для шашлику.
— Ага, ще згадай, як ти сіль замість цукру в маринад кинув! — огризнувся той, але з усмішкою.

Хлопці вже були в зборі. Усі — з легкими усмішками: хтось із пляшкою пива, хтось з овочами гриль. Було невимушено, голосно і по-доброму гамірно.

— Дівчат ще нема? — озирнувся Арсеній, кидаючи погляд на годинник.
— Запізнюються. Як і належить героїням, — кинув Дмитро.

У цю мить за воротами пролунав сміх.

Уляна й Юля зайшли на подвір’я. Обидві — у сукнях, розслаблені, усміхнені. Юля — з яскравими сережками й окулярами на голові, Уляна — у світлій сукні до колін, із розпущеним волоссям. Уляна тримала контейнер із салатом, Юля — пляшку вина.

Арсеній відчув, як щось миттєво стиснуло грудну клітку. Погляд сам зупинився на Уляні, ніби очі не хотіли відвертатися.

А потім — різкий рух збоку.

Лев майже підскочив із лавки, широко усміхнений. У два кроки він був біля Юлі, обійняв її з такою легкістю, ніби так робив усе життя, і поцілував у щоку.

— Нарешті! — сказав він голосно. — Знайомтесь, хлопці! Це Юля. Моя дівчина.

Мить тиші. Потім — сміх, вигуки, привітання. Хлопці кивали, вітали Юлю, а та з чарівною усмішкою роздавала:
— Привіт!
— Дякую!
— З чуток, ви тут усі герої!

Арсеній лише здивовано підняв брови, стримано всміхнувшись. Але Уляна помітила цей жест і хитро примружилася.

— Не чекав такого повороту? — шепнула вона, опинившись поряд.
— Якщо чесно, ні, — відповів Арсеній. — Але це... виглядає логічно. Вони обоє — як феєрверки.
— А ми що? — усміхнулась вона. — Сірники?
— Я — хіба що вогнегасник, — усміхнувся він. — Але тобі, здається, більше пасує слово «іскра».

Їхній погляд на секунду завис у повітрі — спокійний, довгий, глибший, ніж зазвичай.

— Іскра — це небезпечно, — прошепотіла Уляна.
— Тільки якщо її ігнорувати, — відповів Арсеній.
— А якщо берегти?
— Може розгорітись у щось... тепле.

Вони обоє мовчки усміхнулись. Не більше. Але щось між ними змінилось — невидимо, тихо, але безповоротно.

— Йдемо, а то шашлик без нас згорить, — сказала Уляна.
— Я ще не готовий до такої трагедії, — відповів Арсеній, слідуючи за нею.

---

За пів години імпровізований пікнік розгорнувся на повну. Мангал потріскував, дим змішувався з ароматом смаженого м’яса й овочів. Хтось дістав колонку — тихо грала музика з телефону, яку ніхто не слухав, але яка створювала фон.

На столі — запечена в попелі картопля, салати, домашній хліб і пляшки з пивом, вином та соком.

— За тих, хто рятує не лише життя, а й душі, — виголосив тост Славко.
— І за тих, хто встигає виглядати чудово після трьох діб чергування, — додала Юля, підморгнувши Уляні.

Усмішки, жарти, дружні штурхани.

Лев сидів поруч із Арсеном, відкручуючи кришку з пляшки:

— Не очікував, що отак швидко все перевернеться. І знаєш… давно не відчував, що хтось мій.

Арсеній кивнув, поглянув на нього трохи довше, ніж потрібно:

— Головне — не зіпсувати. Але здається, з вами це не вийде. Ви дуже в одному ритмі.
— А ти? — спитав Лев невимушено, але уважно. — Як ти?

— У мене… — Арсеній відвів погляд на вогонь, — поки тиша. Але вже не глуха. Вловлюю якісь сигнали.
— Тоді тримайся курсу, командире, — усміхнувся Лев. — Вона варта того.

---

На іншому боці саду Уляна на хвилинку відійшла з келихом у руці. Арсеній підійшов до неї.

— Вино хороше? — кивнув він на її склянку.
— Дуже. Але ти, схоже, не про це питаєш.
— Ти читаєш думки?
— Схоже, іноді — так. Особливо коли вони не ховаються.
— Як ти взагалі після останніх змін? — тихо спитав він, серйознішаючи.
— Знаєш, іноді думаю, що не витримаю. А потім — отакі вечори. І я знову вірю в людей.
— І в себе? — обережно додав він.
— І в себе, — посміхнулась Уляна. — Але точно — в тих, хто поруч.

Вони мовчали кілька секунд. Над головами шумів вітер у деревах. Десь у глибині подвір’я Юля сміялась із чийогось жарту.

— Знаєш, Арсе, я рада, що сьогодні тут. І що ти — теж.
— Я не уявляв іншого місця, — тихо відповів він.

Вони повернулись до столу, але між ними вже щось пульсувало в повітрі — як тиха мелодія, яку можна почути, тільки якщо прислухатись.