Розділ 28: Я хочу щастя

День був теплий і тихий, немов усе місто вирішило зробити паузу. Арсеній приїхав провідати Лізу — дівчинка вже почувалась краще, бігала квартирою з улюбленим ведмедиком і навіть дозволила татові заплести їй косичку. 

Квартира пахла ваніллю та кавою, яку Інна щойно зварила. На підлозі — розкидані дитячі книжки, а на підвіконні в рядочок стояли іграшкові динозаври. День був теплий і тихий, немов усе місто вирішило зробити паузу.

Але Інна чекала найбільше не цієї миті.

Коли Ліза захоплено розглядала щось на планшеті, що подарував їй Арсеній, Інна подивилась на брата й тихо сказала:

— Ти знаєш, я весь час згадую той момент… коли ти заніс її до лікарні. Ти був мовчазний, але в очах… там було стільки страху. І віри. Але не в себе — в неї. В Уляну.

Арсеній не відразу відповів. Він сидів на дивані, підперши підборіддя рукою.

— Я справді… довірив їй усе. Навіть більше, ніж хотів визнавати. Це було не як рішення. Швидше — інстинкт. Знаєш, як коли падаєш — і точно знаєш, що хтось підхопить.

Інна кивнула, всміхаючись напівіронічно:

— Брат, ти ж завжди був кремінь. А тут — такий погляд… Ти навіть не моргнув, коли вона забрала Лізу в операційну. Як ніби ти знав, що вона все зробить правильно.

Арсеній втупився у вікно.

— Вона… особлива. Сильна. Спокійна. Точно знає, що робить. І… так. Вона мені запала в душу.

Інна сіла поруч, м’яко, по-сестринськи поклавши руку йому на плече.

— То в чому справа?

— Лев, — коротко відповів Арсеній. — Я бачив, як він на неї дивиться. І знаю, що для нього це щось важливе. А я… не можу так просто влізти в чиїсь почуття. Навіть якщо в мені вже щось почалося.

— Почалося?

— Я намагаюся тримати це… під контролем. Але з кожною зустріччю, кожним її словом… стає складніше. Я ніби стою на краю — ще крок, і вже не поверну назад. І не впевнений, чи там безпечно.

Інна замовкла на мить, а потім сказала дуже тихо:

— Якщо це справжнє, ти все одно не зможеш втримати.

У той момент у коридор влетіла Ліза — босоніж, у піжамі з ракетами, волосся стирчало в різні боки. В руках вона тримала дві пов’язані стрічками ложки й дерев’яну іграшку.

— Арсене, давай гратись у космос! Ти — астронавт, а я — ракета!

Арсеній усміхнувся й простяг до неї руки, ніби ловлячи її з орбіти.

— А маму візьмемо?

— Ні! Вона на базі керує. Ми — в небезпечній місії, — серйозно заявила дівчинка.
— А якщо мене захоплять прибульці? — підморгнув Арсеній.  
— Я тебе врятую, — сказала вона просто, стискаючи його шию маленькими руками. — Ти мій.

Інна тільки зітхнула й склала руки на грудях, але її усмішка розтала в теплі. Вона дивилась, як Арсеній ловить племінницю на руки, підкидає, і вона сміється — чисто, голосно, з тим щастям, що дається тільки дітям.

Коли Ліза побігла в кімнату, будуючи нову «ракетну станцію», Інна знову глянула на брата:

— Ти завжди був кращий у складних місіях. Але найсильніші з нас — це ті, хто не боїться врешті сказати: "Я хочу щастя".

Арсеній не відповів одразу. Подивився вслід доньці сестри — живій, щасливій. А потім тихо сказав:

— Я просто не хочу зробити боляче нікому. Навіть собі.

— Тоді чекай, — сказала Інна. — Але не так довго, щоб потім жалкувати.