Розділ 26: Полуниця з цукром

У квартирі пахло полуницею і свіжозвареною кавою.

Юля стояла біля вікна у футболці Лева — трохи завеликій, але чомусь надзвичайно привабливій на ній. М’яка тканина ковзала по її стегнах, відкриваючи коліна. Волосся, ще трохи розкуйовджене після сну, спадало на плечі легкими хвилями. Її шкіра зберігала тепло ночі, а в очах було те рідкісне поєднання — спокій і пустотливий блиск. Вона рухалася повільно, ніби дозволяючи ранку тривати довше.

Лев повернувся з кухні з двома чашками в руках, усміхаючись, ніби щойно почався найкращий день у його житті. Волосся злегка скуйовджене, на скронях — тінь легкої щетини, яка тільки додавала йому привабливості. Він був із голим торсом, і сонячний промінь, пробившись крізь фіранки, ковзнув по лінії його ключиць і плечей, підкреслюючи теплий відтінок шкіри. У його рухах відчувалася тиха впевненість чоловіка, який знає: він зараз там, де хоче бути, і поруч з тією, кого хоче тримати біля себе.

— Ти дуже гарно виглядаєш у моїй футболці, — підморгнув він, ставлячи чашки на стіл і м’яко цілуючи Юлю в оголене плече.

Юля засміялась і сіла навпроти. На столі стояла тарілка з полуницею. Вона взяла одну ягоду, занурила її в цукор і простягла Леву.

— Відкривай рот. Це — офіційна компенсація за рекламний стрес.

— Якщо кожен стрес завершуватиметься полуницею з твоїх рук — я готовий зніматися хоч щодня.

Він ухопив ягоду зубами, торкнувшись її пальців — мимохідь, але навмисно. Юля завмерла на мить.

Погляди зустрілися. Між ними згусла тиша — солодка, важка, як мед. Юля повільно нахилилась ближче, і їхні обличчя зупинились на подих одне від одного.

— Леве, — прошепотіла вона. — З тобою все інакше. Ти не просто подобаєшся мені. Ти збиваєш налаштування, і я вже не думаю, а просто хочу бути з тобою. Я не встигаю нічого подумати — а вже хочу тебе.

— І це взаємно, — хрипко сказав він.

Їхній перший поцілунок був ніжним, обережним — мов спроба. А другий — пристрасним. Без сумнівів. Без фільтрів. Лев обхопив її обличчя долонями, ковзаючи пальцями вгору до скронь, а вона відповіла, торкаючись його шиї й відчуваючи тепло під шкірою.

Кілька хвилин вони лишалися так — у власному світі, де не було нічого, окрім дотику й подиху. Потім Лев розсміявся, наче згадав щось дуже просте й важливе.

— Я хотів просто подякувати за каву… але, здається, це подяка іншого рівня.

— Можеш дякувати ще, — тихо сказала Юля, підсовуючи йому ще одну полуницю.

Вони сиділи, смакували ягідний сік, жартували, обмінювалися швидкими поцілунками, і кожен із них знав: після цього ранку все вже не буде як раніше.