Розділ 24: Я не люблю теплу воду

Ранок почався, як завжди, — рано. Уляна прокинулась ще до будильника, звично провела рукою по подушці, затрималась у тиші кілька секунд, а потім увімкнула музику на телефоні.
З колонок полилася її улюблена пісня — ритмічна, трохи зухвала, з тією енергією, що миттєво розганяє сон. Вона підняла руки, потягнулася і, замість звичної зарядки, почала танцювати — легко, розкуто, босоніж по теплій підлозі.

Халат злегка розлітався на поворотах, волосся розсипалося по плечах, а в дзеркалі кухонної шафи миготіло її усміхнене відображення. Це була її тиха традиція — кілька хвилин танцю, щоб розбудити тіло і настрій.

Пісня ще грала, коли вона зупинилася, перевела подих і пішла в душ. Далі — рушник на плечі, легкий халат і запах кави, що вже лився з кавоварки.

Вона саме діставала яйця з холодильника, коли у двері подзвонили.

На порозі стояли Лев і Юля. Разом.
Обидва — мовчазні, винуваті, надто серйозні для такого ранку.

Уляна дивилася на них кілька секунд, потім тихо сказала:

— Заходьте. Каву будете?

Вони мовчки пройшли на кухню.
Лев сів за стіл, Юля — поруч, тримаючи руки на колінах. Обоє нервово поглядали на Уляну, яка спокійно розбивала яйця в миску, вмикала плиту й не озиралась.

— Можете не казати, — промовила вона нарешті, не обертаючись. — Я все бачу.

У повітрі зависла тиша.

— Улю… — почала Юля.

— Усе нормально, — перебила Уляна спокійно. — Ви обидва світитесь. Це видно неозброєним оком. Хіба я можу бути проти такого щастя?

— Ти маєш право злитися…
— Маю, — кивнула Уляна. — Але не хочу.

Вона повернулась до них і всміхнулась — щиро, але трохи втомлено.

— Я знала, що з Левом у нас щось не так. Добре, але… не по-справжньому. Тепло, але не гаряче.
Ти ж знаєш, що я не люблю теплу воду.

Юля видихнула й подивилась прямо на Уляну, в її погляді було і вдячне тепло, і серйозність. Лев теж зустрів її очі, без виправдань, але з тихим розумінням того, що ця розмова важлива.

— Я збирався поговорити з тобою ще вчора, — озвався він.

— І поговорив би, — м’яко відповіла Уляна. — Ти не з тих, хто тікає. Але зараз — просто їжте.
Я посмажила омлет на трьох.

Розмова була стриманою, але без напруги.
Як між людьми, які не грають у фальш.

Коли Уляна одягала куртку, щоб іти на зміну, Юля обійняла її та сказала:

— Я люблю тебе.

— І я тебе, — відповіла Уляна, посміхаючись. — І вас обох. Але тепер — у різних ролях.

Вона кинула на плече рюкзак, ще раз глянула на них і додала з легкою усмішкою:

— А тепер — усі вільні. Можете залишитись допити каву. Зачините двері. Ключі в тебе є, Юле.

Вона вийшла з квартири — впевнено, рівно.
Ніяких сцен, жодних образ. Тільки доросла, гідна прощальна ніжність.

А попереду на неї чекала нова зміна.