Розділ 23: Якщо просто катаємось і мовчимо

Юля повернулась до Лева, все ще тримаючи шолом у руках. Її очі блищали — не від світла прожекторів, а від тієї самої внутрішньої енергії, що спалахнула між ними ще з першої миті.

— Я вільна. Хочеш… поїхати покататися? — запитала вона з тією ж відвертістю, з якою кілька хвилин тому притягнула його до себе для поцілунку. — Усе одно ніч тільки починається.

Лев не вагався.

— Звісно, хочу, — відповів тихо. І в усмішці, і в погляді читалось одне: він не хоче, щоб ця ніч закінчувалася.

---

Шум вітру, ревіння двигуна, сліпучі відблиски світлофорів — усе змішувалось в один нескінченний потік, у якому розчинялись думки.
Лев сидів позаду Юлі, тримаючись за її талію — міцно, впевнено. Його щока іноді торкалась її плеча, коли вона нахилялась у повороті. Відчуття було майже нестерпним — тепло, близькість і те, як його серце калатало.

Юля зупинилась на пагорбі з видом на місто.
Перед ними розгорталася панорама нічного мегаполіса — вогні, віддзеркалення у воді, шелест дерев десь позаду. Все дихало спокоєм і можливістю.

— Тут красиво, — сказала вона, знімаючи шолом і стрясаючи волосся.

— Усе красиво сьогодні, — Лев відповів не одразу. Його голос був трохи хрипким.

Юля присіла на невисоку бетонну огорожу, обійнявши коліна. Лев сів поруч.
Вони мовчали, дивлячись на вогні міста, на небо, на відблиски у воді. І в тій тиші було щось особливе — відчуття, ніби саме життя затамувало подих, даючи їм цей момент.

— Як часто ти так їздиш? — запитав він, не відводячи очей від неї.

— Коли не можу заснути. Або коли день був важкий. Або коли просто хочеться тиші, але не зовсім, — вона злегка усміхнулась. — Мотоцикл — це така тиша, в якій усе гуде.

— А хтось колись катав тебе отак? — він кивнув на байк. — Не ти за кермом?

Юля замислилась.

— Один раз. І то недовго. — Вона скривилася. — Я тоді постійно казала, куди повертати. Більше він мене не кликав.

Лев засміявся.

— Ну, тепер усе стало на свої місця.

— Ага. Я трохи нестерпна, коли не за кермом, — вона нахилилась, дістала з кишені жуйку й простягнула йому одну. — Тримай. Проти надмірної драматичності.

Він узяв.

— У тебе завжди є план, як врятувати ситуацію, — посміхнувся.

— Аякже. Юристи — це ті ж рятувальники, тільки з меншими шлангами, — вона підморгнула.

Лев поглянув на місто перед ними.

— Коли їдеш отак… кудись без маршруту — ти не боїшся загубитися?

— Ні, — відповіла просто. — Бо іноді найкраще, що з тобою може статись — це загубитись. І раптом опинитися десь, де ти навіть не думала бути.

— І з ким не думала бути? — додав він тихо.

Юля повернулась до нього й подивилась прямо у вічі — усе стало надто реальним.

— Леве… — прошепотіла вона.

Вони зробили крок назустріч одне одному. Погляди сплелися в єдиний. Пальці майже торкнулися. Подихи злилися.

Але за мить Лев нахилився і торкнувся лобом її чола.

— Пробач, — прошепотів. — Ми не можемо так. Уляна... Вона не заслужила цього. І ти теж.

Юля не відступила, не розсердилась. Лише тихо відповіла:

— Ти правий. Я знаю. Я люблю Улю з шістнадцяти. Ми з нею як сестри. І я ніколи, чуєш, ніколи не зможу зробити їй боляче свідомо.

— Це... дивно. Але наче все всередині палає, — Лев глибоко вдихнув.

— Угу. Ніби тіло вже вирішило, а мозок ще плететься позаду, — посміхнулась Юля. — І чесно? Коли ти поруч — у мене мозок взагалі не працює. Тільки тіло. Воно кричить: «Поцілуй його зараз».

— Я зранку поговорю з нею, — сказав Лев.

— Добре. А поки — поїхали кататися далі? Ніч ще довга. І ми не робимо нічого поганого, якщо просто говоримо й катаємось.

— Так, поїхали, — Лев усміхнувся.

І ніч стала їхньою — дві душі на байку, у ритмі сердець і доріг.

---

Вранці вони завершили прогулянку біля будинку Уляни.
Юля, торкнувшись руки Лева, сказала:

— Коли говоритимеш з нею — я хочу бути поруч. Ми зробимо це разом. Втрьох. Бо інакше — це нечесно. Зараз. Уляна прокидається о 5:30 на зміну. Сьогодні теж. Ходімо.

Лев мовчки кивнув.