Розділ 21: Лимонад і тиша

Літній вечір дихав теплом і спокоєм — таким рідкісним у місті, що звикло жити між сиренами. Повітря було ніжне, майже оксамитове, й пахло липою та пилом. Десь неподалік дзвеніли велосипеди, у дворі старого будинку сміялися діти, і навіть цей сміх здавався обережним — щоб не порушити крихку тишу.

Лев чекав на Уляну біля входу в невеликий ресторанчик — затишний, без пафосу, з терасою, що виходила у зелене подвір’я. Усередині м’яко світилися лампи під абажурами з тканини, у кутку грав старенький програвач, з якого тихо лився джаз, і все в цьому місці ніби змовилося лікувати втому. Офіціанти ходили неквапом, наче знали — сюди приходять не поспішати.

Коли вона з’явилася — у простій сукні, без білих халатів, медичних сумок і вічного поспіху в очах — він на мить затамував подих. Її образ був дивним контрастом до звичного уявлення: не бойова, не зібрана, без суворої “робочої” маски — просто жива, справжня.

— Привіт, — усміхнувся він, трохи відступаючи, щоб пропустити її на терасу. — Не думав, що зможеш виглядати ще спокійнішою, ніж у розпал операції.

— Це ще не мій максимум, — підхопила вона жартом, і в кутиках її губ з’явилися легкі ямочки.

Вони сіли на терасі, замовили легку вечерю й лимонад. За столом неподалік літня пара тихо ділилася шматком пирога, а десь у глибині залу хлопчик робив домашнє завдання під наглядом офіціантки. Тут було відчуття, ніби весь світ зменшився до кількох теплих ламп і тихих голосів.

Розмова йшла легко. Уляна згадувала кумедні випадки зі швидкої — як пацієнт під час транспортування раптом почав співати, або як бабуся відмовлялася їхати до лікарні без свого вазону з кактусом. Лев розповідав про напарників: один колекціонує старі гільзи, інший боїться павуків, але сміливо заходить у палаючі підвали.

— Знаєш, тут несподівано приємно, — сказала вона, відставивши склянку з лимонадом. — Якось… по-людськи.

— У нас уже занижені стандарти: якщо стіни цілі та їжа тепла — це п’ятизірковий сервіс, — віджартувався він.

Вона засміялася, але швидко стала серйознішою. — А ти у вільний час хоч щось встигаєш?

— Сплю, — без вагань відповів він. — Іноді доходжу до спортзалу. Або просто мовчки дивлюсь у стелю. Медитація версії 2.0.

— Я ганяю на мотоциклі, — зізналася вона. — Або просто лежу на дивані й слухаю, як гуде холодильник. Баланс.

Він уважно подивився на неї, вловлюючи у цьому зізнанні щось дуже справжнє. І знову віджартувався:
— Іноді думаю: чи нормальне в нас життя, якщо ми святкуємо “ніч без сирен” кавою з сухариками?

— Якщо є сухарики — це вже розкіш, — усміхнулася Уляна. — Ми просто змінили рамки. Колись це лякало б. А тепер — стабільність.

— Стабільність у світі хаосу, — кивнув Лев. — Звучить як слоган супергероя.

Вони ще трохи посиділи, поки тераса повільно наповнювалася вечірньою прохолодою. Коли розрахувалися, Лев запропонував пройтися пішки — і вони вийшли на вулицю, де ліхтарі вже вмикали свої жовті кола світла.

Йшли повільно, без мети, розмовляючи про те, що робитимуть “потім”. Виявилося, що він мріє колись відкрити маленький тренувальний центр для дітей рятувальників, а вона — виїхати в Карпати на місяць, просто щоб жити без будильника.

Біля її під’їзду він на мить завмер.

— Мені було справді приємно, — сказав тихо.

— Мені теж, — щиро відповіла вона.

— Чесно кажучи, нервував. Вирішив ризикнути й запросити — бо з тобою приємно навіть мовчати. А це вже щось.

Вона засміялася.

— Так, мовчати — це серйозний рівень.

Він нахилився і поцілував її. Поцілунок був ніжний, легкий, але з тією ноткою, яка обіцяла — це не останній вечір. Він затримався поглядом, ніби хотів ще щось сказати, але лише кивнув:

— Тоді… побачимось.

— Побачимось, — повторила вона.

Коли двері під’їзду зачинилися за нею, Лев ще кілька хвилин залишався сидіти в машині.
Його обличчя було задумливим.