Розділ 20: Занадто важливо

День закінчився, але тіло все ще пам’ятало напругу.
Хоч і почався він несподівано тепло — з життя. У молодого хірурга з сусіднього відділення вранці народився син. Пряма трансляція радості охопила весь поверх: хтось приніс домашні тістечка, хтось розлив по горнятках святкову каву з кардамоном, навіть у коридорі на хвильку стало трохи світліше — від усмішок і щирих привітань.
Уляна теж посміхалась, коли вітала новоспеченого тата. У такі моменти здавалося, ніби навіть в умовах війни життя знаходить способи проростати.

Але радість була нетривалою. Вже до обіду — перша критична ситуація. Потім ще одна. 

Уляна сиділа біля відчиненого вікна, загорнувшись у легку ковдру, з чашкою чаю в руках. За вікном гули поодинокі машини, нічне місто дихало втомлено, але рівно. А всередині неї — ще ні.

Операція пройшла добре. Ліза була в надійному стані. Медично — все було зроблено правильно. Але чомусь у цій дитині, в цій матері, в цьому погляді Арсенія… було щось інше. Ближче.

Вона згадувала, як він зайшов у приймальне — рішучий, зосереджений, не панікуючий, але з тією тривогою в очах, яка не залишала сумнівів: це не просто знайомі. Це його сім’я.

Ця дівчинка  — Ліза, така чудова мала, така життєрадісна дитина. Вона вже прийшла до тями, коли Уляна навідалась у реанімацію. Хч і була ще слабка, але в очах з’явився вогник. Маленька щось тихо лепетала медсестрі, а коли побачила Уляну — усміхнулась. Так щиро, беззахисно, по-дитячому вдячно.

Уляна відповіла тією ж усмішкою, коротко стиснувши її долоню.

Пізніше, коли маму й Арсенія на хвилинку пустили до палати, Ліза посміхнулась і їм — трохи сонно, трохи кумедно, але щиро.

І в цій посмішці було щось дуже просте й дуже важливе: життя триває

І вона відчула, як їй стало важливо. Занадто важливо.

Вона не знала його давно. Їхнє знайомство — стисле, переплетене між рятувальними місіями, викликами, короткими поглядами, фразами. Але було щось, що трималося під шкірою.

Його мовчазна сила. Спокій. Такий чоловік — як опора. Міцний, мов граніт, і такий самий небезпечний для серця, якщо до нього наблизитися.

"Це просто емоції після складного дня", — подумала вона, ніби намагаючись переконати себе.

---

А десь у місті, в іншому вікні, теж не гасло світло.

Квартира зустріла тишею й напівтемрявою. Арсеній не вмикав світла — лише пройшов до вікна, сперся на підвіконня й довго дивився в темряву міста.

Перед очима — Ліза, обличчя Уляни, її операційне вбрання, втомлені очі, голос, який сказав: «Стан стабільний».

Він згадав, як вона стояла в коридорі. Спокійна. Зібрана. Сильна. Здавалося б, вона просто зробила те, що мала. Але чомусь саме ця ніч — не схожа на жодну іншу.

Він опустив голову, притулившись лобом до холодного скла.

Вона заходила глибше. У думки. У серце.

І чим більше він намагався витіснити ці відчуття — тим ближчими вони ставали.

Він знав, що не має права. Вона подобається Леву. Можливо, між ними щось починається. Можливо, вже почалося.

Але коли вона була в операційній — він молився. Не словами. Не Богові. Просто всім, що було в ньому.

Щоб вона впоралась.

І тепер, у цій пізній тиші, він більше не міг собі брехати: це вже не просто повага. Він по-справжньому втягується. І це починає його лякати.