Розділ 19: Рятує не форма

У квартирі сестри пахло яблучним пирогом і м’ятою. Арсеній не часто бував у неї в гостях, але щоразу відчував, ніби потрапив у маленький затишний світ, відрізаний від усього, що лишилось за порогом — тривог, вибухів, пожеж.

— Я, мабуть, вперше бачу тебе без форми, — засміялася Інна, зустрічаючи його на порозі. — Заходь, рятівнику.
— Не перебільшуй, — відказав Арсеній, знімаючи куртку. — Просто вихідний. І пиріг обіцявся.
— У нас усе по-чесному, — підморгнула вона. — Ти з’являєшся — я печу.

— Арсеееень! — закричала з кімнати маленька Ліза й кинулася до нього з плюшевим ведмедем у руках. — Я намалювала тебе! І маму! І себе! І навіть машину червону, як у тебе!
— Машину червону? — засміявся Арсеній і підхопив дівчинку на руки. — Невже пожежну?
— Ага! І в неї є драбина, і шланг! І ти там усміхаєшся!
— Ну тоді точно не я, — жартома зронив він, але в очах була тепла усмішка.

Ліза притулилася до нього, шепочучи щось про садок, про нову дівчинку в групі, про улюблений мультфільм.

Інна зупинилася в дверях кухні, на мить затримавши погляд на братові та доньці. В її очах — щось трепетне, спокійне. Це був короткий момент тиші, який вона давно не дозволяла собі відчувати.

— Як ти? — тихо спитала вона, коли Ліза побігла до своїх іграшок.
— Нормально. Тримаємося. Місто живе — значить, і ми маємо.
— А ти? Не живеш. Ти гориш, Арсе. Вогонь всередині — не завжди рятує, іноді й обпікає.
— Сама говориш, що рятую. Значить, не дарма горю, — відповів він, ковтаючи важку тишу. — Ти ж знаєш, я по-іншому не вмію.
Інна кивнула. А потім додала зовсім тихо:
— Знаєш, мені іноді здається, що Ліза в тобі більше бачить, ніж ти сам у собі.

Арсеній не відповів. Лише поглянув на доньку сестри, яка в цей момент присіла біля вікна з фарбами і щось старанно виводила на аркуші.
Він зробив ковток чаю, а в грудях з’явилось те незрозуміле тепло — ледь відчутне, але справжнє.

---

Вони саме поверталися з прогулянки — Арсеній ніс у руці маленький пакет із солодощами, які вмовив Лізу взяти на зворотному шляху. Все здавалося спокійним, звичайним, але потім...

Крик.
Різкий, дитячий, такий, що серце миттєво обірвалося.

— Ліза! — закричала Інна й побігла вперед.
Дівчинка сиділа на землі, притискаючи руки до живота. Обличчя біле, губи тремтять.

Арсеній кинув пакет, миттєво опинився поряд. Побачив, як тканина на футболці дитини темніє від крові.

— Інно, не панікуй, — коротко сказав він і вже підхоплював дівчинку на руки. — В машину.
Інна застигла на секунду, очі широко розкриті, а потім підкорилася — відчувалося, що він знає, що робить.

Він швидко посадив Лізу на заднє сидіння, приклав свою футболку до рани й подав голос:
— Тисни сильно, тримай це. — І простягнув її матері. — Я за кермо.

Сів, завів авто. Мотор загуркотів.
— Тримайся, мала, тримайся, — бурмотів він, ковтаючи хвилювання, стискаючи кермо до білизни пальців.

---

Перед приймальним відділенням Арсеній навіть не зупинився як слід. З гальмами натиснутими до межі, він вискочив із машини, обережно, але рішуче витяг Лізу на руки. Її тіло було легким і тривожно безвольним.

— Допоможіть! — крикнув він, уже вбігаючи в хол.

Інна бігла позаду, вся у сльозах. Руки тряслися, голосу не було.

А Уляна вже виходила з дверей оглядової. Погляд упав на Арсенія — на кров, на дитяче обличчя, на розпач у погляді матері.

— Операційну готувати. Негайно! — крикнула вона.
Професійно, без паніки, чітко.

Арсеній передав їй Лізу, на мить затримавшись очима.
— Я з вами, — сказала Уляна вже лікарям, і вони зникли за дверима.

А Арсеній залишився у коридорі. Біля нього — Інна. І тільки тепер він дозволив собі видихнути.
Він підійшов та обійняв сестру, міцно, спокійно. Як у дитинстві, коли вона плакала через подряпані коліна.

---

Коридор здавався надто довгим, надто білим, надто гучним від кожного клацання каблуків чи шелесту халатів.
Арсеній сидів на краю пластикового стільця, нахилившись уперед, лікті на колінах, пальці переплетені в замок.
Інна поруч — тиха, розгублена, стискає в долоні свій телефон так, що той може тріснути.

— Вона впорається, — тихо сказав він, не знаючи, кому більше потрібні ті слова: їй чи собі.
Інна лише кивнула, не піднімаючи очей.

Минуло, здавалося, кілька годин, хоч насправді — менше сорока хвилин.

Двері відчинилися. З операційної вийшла Уляна. Її руки ще були в латексних рукавичках, на лобі слід від захисного щитка, волосся трохи вибилося з-під шапочки.

Арсеній миттєво піднявся.
— Як вона?

— Стан стабільний, — відповіла Уляна, знімаючи рукавички. — Ви вчасно приїхали. Рана глибока, але пошкодження не критичне. Ми кров зупинили, обробили, наклали шви. З нею все буде добре.

Інна вже плакала мовчки — сльози стікали по щоках без звуку.

Арсеній зробив крок до Уляни. Його погляд був важким, глибоким. У ньому — подяка. Глибша за слова.
— Ти... — почав він, але замовк.

Уляна злегка всміхнулась, втомлено, але щиро.
— Я просто робила свою роботу.
— Ні, — сказав Арсеній повільно. — Ти зробила більше.

Кілька секунд мовчали.
— Ви зможете побачити її пізніше, коли вона відійде від наркозу. А поки — відпочиньте.
— Дякую, Уляно, — сказав Арсеній. Голос його трохи здригнувся.

Уляна кивнула й рушила вглиб коридору, не обертаючись. Але він ще довго дивився їй услід.

Вперше за довгий час його серце билося інакше. Сильніше. М’якіше.