Розділ 18: Кожен на своєму місці

Місто здригнулося ще до світанку. Потужний вибух зірвав тишу — і все змінилося. На горизонті підіймався стовп диму. Обстріл влучив у багатоповерхівку в одному з густозаселених районів. Пошкоджені верхні поверхи, частина будівлі обвалилася. Гуділи сигналізації, десь пищала пожежна система. Вікна зяяли пустками. Повітря затягло пилом і кіптявою.

Туди вже їхали вони.

Рятувальники

— Шоломи не знімаємо! Вхід з боку двору! — командував Арсеній, коли машина загальмувала біля руїн.

Пил стояв стіною, але всі вже діяли. Сходи, троси, розпори — усе летіло в руки. Години тренувань і років досвіду ожили в чітких діях.

— На восьмому чули голоси, — прокричав один із хлопців.

— Йдемо туди! Славко, прикривай! Дмитро — за мною!

Обличчя серйозні. Рухи точні. В очах — ні страху, ні паніки. Тільки концентрація.

Медики

Швидкі одна за одною прибували на місце. Уляна з командою була серед перших.

— Намет розгортаємо тут! — крикнув координатор. — Є свідомі, є ті, кого треба витягти — працюємо на випередження!

Уляна встигла лише кивнути. В руці вже стетоскоп, за спиною — медбрат із набором.

— Приймаємо, сортуємо, стабілізуємо! — сказала вона голосно й чітко.

Перші постраждалі — порізи, удари, травми від уламків. Уляна на колінах поруч із дитиною, промовляє спокійно: — Ти молодець. Я з тобою. Дихай глибше, отак...

Робота триває

Уламки прибирають. Постраждалих несуть. Голоси в раціях — короткі, точні. Всі працюють, ніби один механізм. Рятувальники витягують, медики зустрічають.

Інколи хтось перехреститься. Інколи зімне шапку в руці. Але ніхто не спиняється.

Тільки після — коли вже все буде позаду — хтось сяде на сходи й нарешті видихне.

А поки що — дія. Поки ще є кого рятувати.

Серед напруги, пилу й постійних команд їхні шляхи перетнулися — випадково, як це часто буває на гарячих викликах.

Арсеній саме виходив із під’їзду з дитиною на руках. Уляна в цей момент бігла назустріч із ношами. Вони зупинилися на секунду.

— Ти як? — тихо спитав він, не відводячи очей.

— Тримаюсь, — кивнула вона. — А ти?

— Нормально.

Цього вистачило. Короткий обмін поглядами. Підтвердження, що обидва — на місці. Живі. Несхитні.

Вже за кілька хвилин Лев передавав постраждалого до рук медиків. Побачив Уляну — вкриту пилом, із розчервонілими щоками й ясним, зосередженим поглядом.

— Все гаразд? — кинув їй на ходу.

— Так. А в тебе?

— Робимо, що можемо, — відповів і вже розвернувся назад.

Робота тривала. І всі вони — кожен на своєму місці — продовжували тримати цей світ, попри втому й вибухи.

Пізній вечір

Уляна вже майже перевдяглась після зміни, коли помітила на телефоні нове повідомлення.

Лев: «Як ти тримаєшся?»

Вона на мить затримала пальці над клавіатурою. Потім швидко надрукувала:

Уляна: «Важкий день. Але ми справились. Ви як?»

Відповідь надійшла майже миттєво:

Лев: «Робили все що могли.»

Уляна: «Головне — всі працювали як одна команда.»

Лев: «Як завжди. Спиш сьогодні до обіду, обіцяй.»

Уляна: «Обіцяю. І ти теж.»

Лев: «Тоді добраніч, Докторко.»

Уляна: «Надобраніч, Рятівнику.»

Вона прибрала телефон і вперше за ці дні дозволила собі видихнути по-справжньому.

Пожежна частина, пізній вечір

Після повернення до пожежної частини Арсеній мовчки сидів на лавці, закотивши рукави й сперши лікті на коліна. У долонях — металева чашка з кавою, давно охолола, але гріти не було сенсу. Його думки залишалися там, біля зруйнованої багатоповерхівки.

Перед очима все ще стояла картина: вона. В захисному жилеті. Зібрана. Сконцентрована. Стояла поруч біля пацієнта, видаючи короткі команди, спокійно, чітко. Як людина, що не просто вміє — вона живе цим.

«Це як дивитися на людину, яка створена саме для цієї миті», — подумав він.

Ні паніки. Ні розгубленості. Вона діяла, ніби навколо не горить небо, а просто день у звичайному кабінеті.

Він тоді лише краєм ока її побачив, але того вистачило. І тепер її спокій ніби став частиною його власної тиші.

«Справжня», — подумав він.

І саме це слово залишилося з ним довше за будь-які інші.

Він підняв погляд до неба. Хмари повільно котились попід місяцем.

«Зупинись, дурню. У неї ж з Левом щось там…»

Арсеній ковтнув холодної кави, але вона вже не гірчила.

Він знав одне — ця жінка залишалась у його голові навіть тоді, коли мав думати тільки про порятунок.