Розділ 17: Кожна хвилина-життя

Пожежна частина пахла кавою, металом і вогнетривким одягом. У повітрі висів запах учорашнього диму — той особливий, терпкий, що в’їдається в форму, у шкіру, в думки. Десь глухо цокав старий годинник, хтось жартував біля сушарки, хтось щось жував, хтось мовчки пив каву, вже вп’яте заливаючи окропом ту саму розчинну гущу. Плитка на підлозі трохи тріщала під важкими черевиками. Лев перекидався репліками з Дмитром, а Арсеній мовчки переглядав список спорядження на планшеті, відзначаючи галочками кожну позицію.
Ранок ішов звично. Занадто звично.

— Кажуть, ніч була без сирен, — кинув Дмитро, вдягаючи куртку. — Може, обійдеться сьогодні?
— У нас із тобою так не буває, — похитав головою Назар. — Сказав — і чекай на вибух.

Арсеній на мить підняв очі, і в його погляді промайнула тінь.
— Не дражни долю, — сухо сказав він. — Працюємо, як завжди.

У ту ж мить рація ожила коротким, сухим тріском, і в тишу врізався голос диспетчера:

— Виклик. Адреса: проспект Перемоги, 41. Підтверджений обстріл. Влучання в багатоповерхівку. Часткове руйнування, можливі десятки постраждалих. Пожежа на верхніх поверхах.

На секунду в приміщенні все завмерло, немов хтось натиснув паузу. Потім стільці заскреготали, люди рвонули з місця. Метал інструментів задзвенів у скринях.

— По машинах! — чітко кинув Арсеній, уже застібаючи ремені на спорядженні. — Повна екіпіровка. Беремо все.

---

Медики

Станція швидкої гуділа приглушеним гомоном — фельдшери розбирали нові набори, перевіряли аптечки, у кутку бурмотів старий чайник. Уляна сиділа в кабіні, проводячи пальцем по списку медикаментів. Водій Сашко стояв біля вікна з чашкою кави.

— Тиша якась, — пробурмотів він. — Місто аж заспокоїлося.
— Воно завжди так перед бурею, — тихо відповіла Уляна, але погляд не відірвала від списку.

В наступну секунду рація вибухнула різким, тривожним сигналом.

— Підтверджено масовий обстріл. Адреса: проспект Перемоги, 41. Влучання в житлову багатоповерхівку. Можлива велика кількість постраждалих. Всім вільним екіпажам — терміново виїжджати.

Сашко глянув на Уляну. У його очах — те саме, що й у неї: розуміння, що зараз рахунок піде на секунди.
— Поїхали, — коротко сказала вона, застібаючи сумку.

---

По дорозі

Машина рятувальників летіла порожніми ранковими вулицями. Сирена вила так голосно, що, здавалося, звук пробирає до кісток. Кожен у кабіні думав своє, але обличчя були однаково напружені.

— Ти жартував, а воно знову влучило, — кинув Назар, поглядаючи у вікно.
— Це не жарт, — відказав Славко. — Це надія, що колись не прилетить. Але ось наша реальність. І далі буде гірше.

Арсеній мовчав. Попереду вже здіймався чорний дим, а в ньому — помаранчеві відблиски полум’я. Один під’їзд будинку був зруйнований майже вщент: повалені балкони, обвислі труби, обірвані дроти, крик людей, який заглушав навіть сирену.

Він стишив звук рації.
— Працюємо по максимуму. Кожна хвилина — життя.

---

У кабіні швидкої

Вулиці миготіли за вікном, немов кадри з фільму — сірі, розмиті, швидкі. Уляна тримала сумку на колінах, пальці міцно стискали ручку блискавки. Їй згадалась дівчинка з веснянками, яку вони не встигли витягнути минулого місяця. Ці спогади приходять зненацька й тримають міцно, поки не закінчиться зміна.

Вона глибоко вдихнула — раз, другий, наче виштовхуючи з грудей тягар. Сашко мовчав, але по його стиснутих щелепах було видно — він теж у думках уже там, серед диму і криків.

— Кажуть, півбудинку зруйновано, — кинув він.
— Я чула, — відповіла Уляна. — Головне — не втратити голову. Робимо, що можемо.

Сирени інших екіпажів змішалися з їхньою. Вони мчали разом, і кожен знав: там, попереду, вже чекають ті, кому потрібна їхня остання сила.