Розділ 16: День відпочинку

Коли Арсеній уже встиг переодягнутися й вийти на свіже повітря, телефон у кишені завібрував. Він дістав його й побачив коротке повідомлення від Лева:

“Мене виписали. Чи зможеш підкинути додому?”

Арсеній усміхнувся сам до себе. Незважаючи на втому, він миттєво набрав відповідь:

“Звісно. Скоро буду.”

Коли Арсеній під’їхав до лікарні, Лев уже чекав біля входу з маленькою сумкою в руці. Він виглядав трохи виснаженим, але задоволеним, що нарешті залишає лікарняні стіни.

— Привіт, пацієнте, — жартома кинув Арсеній, виходячи з машини.

— Привіт. Нарешті на свободі! — Лев розсміявся й закинув сумку на заднє сидіння.

— Завжди радий врятувати людину вдруге, — відказав Арсеній і плеснув його по плечу.

Вони рушили з парковки. За вікном пропливали знайомі вулиці, а в салоні автомобіля панувала тиха, приємна атмосфера.

— До речі, — почав Лев, ковзнувши поглядом по Арсенію, — вчора у мене було міні-побачення.

Арсеній насупив брови, злегка здивований.

— Серйозно? З ким це ти так швидко?

— З Уляною, — усміхнувся Лев. Його голос звучав незвично тепло. — Вечеряли разом після її зміни. Говорили, сміялися… Вона неймовірна.

Арсеній коротко посміхнувся, переводячи погляд на дорогу.

— Згоден, — спокійно сказав він.

Він говорив щиро. І хоч у його серці майнула легка, майже невловима нотка смутку, Арсеній знав: краще побажати щастя двом хорошим людям, ніж втручатися в те, що відбувалося природно.

— А ввечері у нас справжнє побачення, — додав Лев, і в його голосі зазвучала ледь стримувана радість.

Арсеній мимоволі усміхнувся ще ширше. Лев давно не виглядав таким живим.

— Триматиму кулаки за вас обох, — сказав він, кидаючи короткий погляд на друга.

Лев тільки розсміявся у відповідь.

---

Кінець зміни Уляни

Коли Уляна вийшла з операційної, за вікнами вже світало.

Світанок був тьмяним — сірі хмари низько нависали над містом, просоченим запахом гару й пилу.

У коридорах лікарні пахло кавою й антисептиком. На столі в приймальні миготіли кілька непрочитаних повідомлень: “Повітряна тривога. Рекомендовано залишатися в укритті.”

Вона машинально вимкнула звук — звикла, що тривоги тепер приходять щодня, як години на годиннику.

Уляна стомлено відкинулася на спинку стільця, провела рукою по обличчю. Руки тремтіли від виснаження, але всередині панувала тиха вдячність: хлопчика вдалося врятувати.

Операція була важкою, але хлопчика вдалося врятувати. Маленька перемога.

Але за кожною такою перемогою — виснаження, біль і мовчазне бажання просто зникнути на день-два зі світу.

Десь у місті ще лунали поодинокі сирени швидких. Хтось знову не встиг добігти до укриття.

Набравши повітря на повні груди, вона повільно зняла халат і попрямувала до виходу.

На вулиці пахло мокрим бетоном і розірваним металом. Кілька вікон у сусідньому будинку були забиті фанерою — ще сліди нічного обстрілу.

Вона затягнула куртку й попрямувала до трамвайної зупинки, де вже зібралося кілька сонних людей. Сьогодні вона без свого мотоцикла. Ніхто не розмовляв уголос — усі наче берегли тишу, таку крихку після кожної ночі.

Сьогодні вона мала право просто йти додому. І дякувати, що має куди повертатись.

Сьогодні вона мала день для себе. Нарешті.

---

Вдома Уляна дозволила собі розкіш — довгий сон.

Коли прокинулася, сонце вже було високо. В кімнаті пахло свіжістю.

Було чути вибухи десь далеко, але вібрація відчувалася навіть крізь бетон стін.

Вона зварила каву, вмостилася на балконі і дивилася, як за вікном рухалося місто.

Сьогодні ніхто її не чекав, ніхто не викликав на зміну.

Тиша наповнювала її спокійно й ніжно.

Сьогодні вона могла просто бути. Просто жити.

Вона повільно приготувала собі сніданок — щось просте й звичне: запашна кава, тост із авокадо, смаженим яйцем і помідорами. Уляна намагалася не думати про минулі зміни, не згадувати згарища, виклики.

Просто жити цей день.

У соцмережах швидко переглянула новини: чергова повітряна тривога на сході, кілька постраждалих… Відчула тривожний тиск у грудях, але відклала телефон. Сьогодні — трошки спокою.

---

Після обіду в неї зустріч з найкращою подругою. А ввечері — зустріч.

…Після обіду вона нарешті зустрілася з найкращою подругою.

Юля чекала її біля старого каштана, біля кав’ярні, де вони колись заліковували всі свої сердечні рани і невдалі іспити. Побачивши Уляну, Юля широко усміхнулася й кинулася обіймати її.

— Боже, яка ти бліда! — занепокоїлась вона, відступивши на крок і вдивляючись. — Ти хоч спиш час від часу?

— Сплю, коли встигаю, — всміхнулась Уляна, знизуючи плечима.

Вони неквапом рушили парком, ковтаючи свіже повітря.
— Юлю, ти навіть не уявляєш… — почала Уляна і раптом обірвала себе. — Та ні, що я… Давай сьогодні без всього цього. Як там ти? Робота, дім?

— Я? — Юля пирснула. — Робота нудна, дім цілий, кіт товстий. Усе, як завжди. Тільки без тебе нудно. І страшно часом.

Уляна опустила погляд.
— Так, страшно… — тихо погодилася вона. — Але ж мусимо жити, правда?

Юля кивнула й ледь-ледь стиснула її руку. Вони йшли далі мовчки, але мовчання було теплим, дружнім.

---

А ввечері — обіцяна зустріч.
Раціональна вечеря у затишній кав’ярні, яку запропонував Лев. М’яке світло ламп розмивало різкі тіні, за вікнами сонце опускалося за горизонт, розмальовуючи небо теплими барвами. Кав’ярня була майже порожня — тільки кілька столиків займали такі самі втомлені, але щасливі люди.

Уляна зайшла й одразу побачила Лева — він махнув їй рукою, усміхнений, трохи скуйовджений.

— Привіт, героїня дня, — кинув він, коли вона підійшла. — А я вже боявся, що тобі дали медаль і ти забула про простих смертних.

Уляна скептично підняла брову:
— Мені б краще додаткову відпустку, ніж медаль.

Вони засміялися. Замовили чай і щось на вечерю — без зайвого пафосу, домашнє.