Розділ 15: Операція

Світло лікарняних ламп різало очі, відкидаючи холодні відблиски на стерильні стіни. Повітря було насичене запахом антисептика і чогось металевого, що завжди нагадувало про операційні. Навіть тиша тут мала особливий відтінок — тривожний, сповнений очікування.

Уляна зірвала рукавички різким рухом, ніби хотіла скинути з себе не тільки латекс, а й втому, що липла до шкіри. Викинула їх у контейнер для відходів і підставила руки під крижану воду. Потік збігав по долонях, облизував зап’ястя і лише тоді вона зрозуміла, як сильно тремтять пальці — не від страху, а від виснаження, яке накочувало хвиля за хвилею. День ще не закінчився, а в ній уже не залишалося сил.

Вона встигла лише вдихнути глибше, намагаючись знайти бодай клаптик спокою, коли двері приймального відділення різко розчахнулися. Різкий звук ударив по нервах, мов грім серед ясного неба. Двоє санітарів, червоні від напруги, вкотили каталку. Колеса заскреготали по плитці, залишаючи за собою відлуння, ніби уся лікарня напружено прислухалася.

—Дитина! Падіння з висоти! Критичний стан! — вигукнув один, ковтаючи повітря.

Інстинкт спрацював раніше за думки. Уляна розвернулася різко, ніби її підштовхнули. За кілька секунд вона вже була біля пацієнта. Маленьке тіло, років шість, бліде обличчя, губи з синюватим відтінком. Дихання рване, грудна клітка рухається нерівно. На колінах і руках — садна, але головне — внутрішні травми.

— До операційної! Негайно! — її голос пролунав твердо, без тіні сумніву.

Вибух активності був миттєвим. По коридору закрутився вир халатів, медсестер і хірургів, котрі вже вдягали шапочки та рукавички. Хтось підштовхував каталку, хтось паралельно ставив катетер.

— Пульс слабкий! — крикнув анестезіолог, бігучи поруч.

— Готуйте дефібрилятор і запасний набір для інтубації! — відгукнулася Уляна, не відриваючи погляду від монітора.

В операційній запанувала керована лихоманка. Світло софітів било прямо в очі, відсікаючи все, крім столу.

Вона вловила погляд молодої медсестри, в якому застиг страх. Уляна нахилилася до хлопчика й тихо, майже беззвучно сказала:— Ми тебе витягнемо, чуєш? Ти сильний.

Кров просочувалася між її пальцями, коли вона працювала над зашиванням внутрішньої рани. Кожен рух був точним, злагодженим. Годинник на стіні відраховував хвилини, але для неї вони розтягувалися у вічність.

Десь збоку анестезіолог оголосив:— Тиск стабілізується!

Ця фраза пролунала, як ковток свіжого повітря. Ще кілька рухів, останній шов — і пульс на моніторі нарешті вийшов на рівну лінію.

— Закінчуємо. Спостереження у реанімації, — кивнула Уляна, і тільки тоді дозволила собі повільно випрямитися.

Вона стягнула рукавички, відчуваючи, як тепле повітря операційної наче відпускає її. Вийшла у коридор і притулилася спиною до стіни. Серце билося часто, але всередині вже наростав спокій — той, що приходить після перемоги, хай і маленької.

Біля дверей стояли двоє: бліда жінка з почервонілими від сліз очима і чоловік, який стискав у руках маленьку дитячу курточку так, ніби вона була останнім зв’язком із сином. Вони підхопилися, щойно побачили Уляну.

— Лікарко… — голос жінки тремтів, а очі благали сказати те єдине слово, яке могло б повернути їй дихання.

Уляна зробила крок ближче, стягнула шапочку, провела рукою по волоссю й подивилася їй прямо в очі.
— Операція пройшла успішно, — сказала вона м’яко, але впевнено. — Стан стабільний. Найближчі години будуть дуже важливими, але він сильний. Ми зробили все, що могли. І він бореться.

Жінка закрила обличчя руками, стримуючи ридання. Її плечі здригалися, а чоловік мовчки пригорнув її до себе, не відпускаючи курточки, наче вона ще могла зігріти сина.

— Можна… хоч одним оком… — пошепки запитала мати, простягаючи вперед руки, ніби намагаючись на дотик дістати свого хлопчика.

— Поки що ні, — тихо відповіла Уляна, нахилившись до них трохи ближче. — Але я особисто повідомлю вам, як тільки це стане можливим. Він зараз у реанімації, під наглядом. Ви мусите відпочити, бо він прокинеться — і йому потрібні будуть сильні батьки.

Вона ще мить дивилася на них, відчуваючи, як у повітрі переплітаються їхня вдячність, страх і полегшення. Уляна торкнулася плеча жінки легким, але впевненим жестом — коротка підтримка, яка не потребувала слів.

Коли вона розвернулася й рушила коридором далі, за спиною почулося тихе «дякую». Ледь чутне, але таке, що пронизало її глибше за будь-які гучні оплески.

Вона йшла далі, у глибину лікарні, повільно вдихаючи й видихаючи. Її день тільки починався, а вона вже знала: завтра знову буде бій. Нові виклики, нові крики тривоги. Але зараз у серці було світло — від того, що одна маленька битва сьогодні завершилася перемогою.