Розділ 14: Пікнік Лева

Наступного дня, коли емоційна напруга після нічної зміни ще не повністю відпустила, Уляна все ж вирішила заскочити до Лева. Вона не планувала надовго — просто побачити, як він, і, можливо, трохи видихнути поряд із кимось, хто розуміє, як це: бути в центрі вогню й залишатися собою.

Зустрілися у знайомому коридорі. Лев усміхнувся — так, ніби справді чекав її весь день.

— Ідемо, я підготував дещо особливе, — змовницьки сказав він, кивнувши у бік вікна.

— Хоч не операційна з гірляндами? — зіронізувала вона, але вже усміхалась.

Він запросив її у внутрішній дворик лікарні, де для персоналу облаштували невелику терасу з лавами та ліхтарями, що м’яко розливали світло. У самому куті, під розлогою вишнею, Лев розстелив плед і влаштував імпровізований пікнік: пару фруктових коктейлів у пляшках, печиво, кілька яблук, і навіть серветки, складені в маленькі квадрати.

— Я мушу сказати… — почала Уляна, тримаючи пляшку з коктейлем. — Цей пікнік в лікарняному дворі — це або вершина романтики, або офіційне підтвердження, що в нас із тобою специфічне почуття гумору.

— Я обираю обидва варіанти, — усміхнувся Лев. — Ще в меню є печиво і яблука, стратегічно дібрані для підтримки діалогу.

— Що, і теми до кожного смаколика?

— Саме так. Печиво — про улюблені фільми. Яблуко — дитячі мрії. Коктейль — плани на майбутнє, але не дуже серйозно, бо це ж фруктовий, а не винний.

— Ух, тоді, мабуть, почну з яблука, — усміхнулась вона. — Я в дитинстві хотіла стати археологом.

— Це щоб викопати щось глибоке й важливе?

— Ні, бо мені подобались капелюхи, як у Індіани Джонса.

Вони обидва засміялись.

— А ти ким хотів бути?

— Спочатку супергероєм, потім пілотом, а потім — тим, хто рятує. Не знаю, чи це щось каже про мій характер, чи просто я дуже любив червоні машинки з мигалками.

— Ну, ти обрав шлях із вогнем. І виглядаєш, ніби це тобі підходить.

— А ти обрала шлях із серцем, — м’яко сказав Лев. — І воно в тебе… величезне.

Уляна на мить замовкла, але її усмішка не зникла.

— Ми з тобою — як пікнік під вишнею на території лікарні. Здавалося б, дивно… а насправді — саме те, що треба.

Лев засміявся:

— Я офіційно додам це до опису нашої зустрічі в пам’яті. “Саме те, що треба”.

— І, може, трохи печива на згадку?

— Тільки якщо поділишся.

Вони чокнулись пляшечками фруктового коктейлю, і на мить усе навколо — втома, шум лікарняного корпусу, звичні тривоги — просто зникло. Залишились тільки вечір, ковдра, жарти й двоє людей, яким поруч було добре.

— А коктейлі?

— Знайшов у холодильнику, де зазвичай ховають пробірки. Думаю, це знак.

Вони сиділи на теплій ковдрі, притулившись до стіни. Вечірнє повітря було ще трохи теплим, із легким ароматом трави й пилу.
Навколо — спокій. Дивна тиша для лікарняного двору. Певно, і вона була частиною подарунка.

Говорили — ні про що і про все водночас. Про книги, які хочеться прочитати. Про місця, куди мріється поїхати. Про те, який соус краще до пасти і чому дитяча версія казок Братів Грім — це брехня.

Лев умів слухати — по-справжньому. Зосереджено, уважно, без перебивання. Його погляд затримувався на її профілі, на усмішці, на тій зморшці між брів, яка з’являлась, коли Уляна замислювалась або пригадувала щось важливе.

Її розслаблення було непоказним, але щирим. Вона ловила себе на думці, що тут і зараз — не мусить тримати спину рівно, не зобов’язана шукати правильні слова. З ним — було інакше. Легше.

— Якось ти надто спокійна для лікаря після нічної, — зауважив Лев.

— Це обман. У голові крутиться тридцять думок, але я навмисне вибираю кожну третю — ту, що не про роботу.

— А про що?

— Наприклад… чому печиво завжди закінчується першим. — Вона простягла руку до упаковки. — І чому поруч із тобою я відчуваю, що встигла все, хоч це не так.

Лев м’яко засміявся.

— Бо ти все-таки встигаєш головне.

Після короткої паузи, у момент тиші, коли навіть вітер затих між гілками, він простягнув руку і обережно взяв її долоню. Його дотик був не раптовим — він ніби питав: “можна?” — ще до того, як пальці торкнулись.

— Можна буде якось повторити? — запитав Лев. Його голос був майже шепіт.

Уляна перевела погляд на нього. Очі — ясні, усмішка ледь помітна, але щира. У грудях стисло — не від тривоги, а від тихого тепла, що поволі розливалося по тілу. Як ковдра після довгого важкого дня.

— Можна, — відповіла вона тихо.

Їхні пальці залишились сплетеними.

І Лев посміхнувся — щиро, щасливо. Як людина, яка щойно почула “так” у момент, коли це означало значно більше, ніж просто слово.