Розділ 13: ДТП

Сирена рвала тишу ночі, як лезо по тонкому склу. Миготливі проблискові маячки відбивалися у вологих вікнах сплячого міста, розмазувалися по калюжах червоно-синіми розводами. Десь далеко злякано знялася з дерева ворона і, важко змахуючи крилами, зникла в темряві.

Водій тиснув педаль газу, міцно тримаючись за кермо, плечі напружені, очі вп’ялися в дорогу. Біля нього — Уляна, з планшетом на колінах, у відблисках маячків її обличчя здавалося то рішучим, то майже неживим — як у тих, хто давно навчився тримати емоції під замком, щоб лишилося місце для роботи. На екрані — тривожна позначка: “ДТП. Множинні постраждалі. Підозра на блокування в авто.”

— Сказали, що один у критичному, — коротко кинув водій, не відриваючи погляду від траси.

Уляна лише кивнула. Пульс уже почав пришвидшуватись, але в її голові панував порядок. Дії чіткі, як формула. Вдих — видих. Права рука ковзає по сумці, перевіряючи вміст наосліп: шприци, бинти, катетери, киснева маска. Все на місці.

У рації тріщало, голос був глухий, із металевим відлунням:
— Гідравлічні ножиці на місці. Доступ ускладнений. Чекаємо медиків.

---

Світло фар вихопило сцену катастрофи, наче хтось раптово підняв завісу: два автомобілі, сплетені в клубок металу, скла й диму. Один — пікап, що врізався в опору мосту, передня частина роздроблена до двигуна. Другий — легковик, майже розчавлений, дах зім’ятий у вигадливу, але страшну металеву складку. Запах паленого металу змішувався з бензином і ледь вловимим запахом крові.

— У нас заблоковані в легковику! Один без свідомості, другий притиснутий! — крикнув рятувальник, махаючи рукою.

Уляна схопила сумку й побігла вперед. Асфальт під ногами був слизьким від дощу та розлитого бензину, липка плівка чіплялася до підошви. Десь неподалік зашипів вогнегасник, і в темряві спалахнули іскри від ріжучого інструмента.

— Дихання є! Пульс слабкий! — крикнула вона, нахиляючись над пораненим хлопцем.

Його затиснуло між сидіннями, ремінь врізався в грудну клітку. Кров тонкою цівкою стікала з розсіченої брови, обличчя бліде, але очі кліпали — повільно, важко.

— Мене звати Уляна! — голос її був чіткий, рівний, без паніки. — Ти мене чуєш? Ти у безпеці!

Слабке кліпання — відповідь.

— Готуємо носилки! — гукнула вона, навіть не озираючись.

Збоку вибухнула ще одна фара, скло з дзвоном посипалося на асфальт. Вона прикрила обличчя рукавом, але залишилася на місці. Поряд хтось уже намагався віджати дверцята — знайомий профіль, знайомий голос:

— Арсе, сюди! — гукнув один із пожежників.

Арсеній підбіг, нахилився, руки його вчепилися в важіль гідравлічного інструмента. Залізо кричало під тиском. Кожен рух давався важко, але він працював з тією впертістю, що буває лише на межі. Ще мить — і хлопця звільнили.

Його обережно переклали на носилки. Уляна тримала руку на його грудях, відчуваючи дихання. Стабільний. Ще трохи.

А потім вона глянула вбік — і серце стислося.

У другому авто, за кермом, сидів чоловік. Його тіло було неприродно нахилене, голова впала на плече. Рятувальники не поспішали — лише обмінювались короткими поглядами. Один тихо, ледь помітно, похитав головою.

Запізно.

Вона заплющила очі на одну мить. Один глибокий вдих. І знову в роботу. Вона знала, що цей погляд — останній для нього, але перший для того, кого ще можна врятувати.

Крок назад. Сигнал до водія. Перевірка фіксації пацієнта.

Арсеній стояв поруч. Він бачив усе. І бачив, як Уляна зібрала себе в одну мить — мовчки, без надриву, з тією самою холодною точністю, яка не дозволяє лікарям ламатися.

Швидка рушила, залишаючи позаду уламки, вогонь, ніч і виття сирен.

А попереду — ще одна операція. Ще один виклик.

І ще один шанс встигнути.