Розділ 12: Побачення в халаті

Палата була залита м’яким світлом ранкових ламп. Лев напівлежав на ліжку, втомлений, але вже з іскрою життя в очах. Поруч, на стільцях і підвіконні, сиділи Славко та Дмитро. Арсеній мовчки стояв біля вікна, дивлячись кудись в далечінь.

Лев гортав телефон і раптом закричав:

— Ого! Хлопці, дивіться кого знайшов!

Славко та Дмитро миттю насторожилися, зацікавлено підсунулися ближче.

— Ну, кого? — по-діловому спитав Славко.

Лев розвернув екран. На ньому — фото Уляни на мотоцилі, на тлі набережної. Куртка, шолом у руці, впевнений погляд у камеру. Справжня амазонка сучасності.

— Це ж наша докторка! — вигукнув Дмитро. — Та вона… вона ж, блін, крутіша за всіх нас разом узятих!

— Я ж казав, що вона не проста, — засміявся Лев. — Ви тільки гляньте! Яка постава, який погляд!

Славко уважно вдивлявся у фото:

— Ідеальна жінка. Мотоцикл любить, людей рятує, очі такі… не просто красиві. Мудрі.

Арсеній мовчав, але на мить перевів погляд на екран.

Лев продовжував:

— І підпис який! “Жити на повну”… Я прямо бачу: вона не з тих, хто тримає життя у клітці.

Славко з усмішкою:

— Ну, хлопці, я офіційно в захваті. Уляна просто космос.

Лев, глянувши на фото, нахилив голову набік:

— Ти, Славчику, розганяйся повільніше. Тебе вдома вже красуня чекає. — Він зухвало посміхнувся. — А от нам з Арсом дорога відкрита.

Він підморгнув і, не зводячи погляду з екрана, додав:

— Я серйозно. Така дівчина — і серце врятує, і життя поставить на місце. Треба буде уважніше познайомитись.

Арсеній тихо хмикнув, не коментуючи. Але в його погляді з’явилась легка тінь. Він не любив гучних слів, зате добре знав, що варто мовчки тримати важливе біля серця, доки не прийде час діяти.

Уляна сиділа в ординаторській, розгрібаючи папери, коли телефон тихо сповістив про повідомлення. Відкрила — повідомлення від Лева.

“Уляно, я тут подумав… Якщо раптом знайдеш хвилинку між порятунком світу і своїми подвигами — заходь у палату. Буду радий тебе побачити. Вважай це офіційним запрошенням на міні-побачення під наглядом лікарів.”

Уляна усміхнулась краєчками губ. Стиль Лева був упізнаваним — легкий, але щирий. І між рядків читалась не тільки вдячність, а й теплий інтерес.

Вона відкрила шафку, поправила білий халат на плечах і кинула погляд у дзеркало — швидкий контроль вигляду.

А тоді взяла папку з історією хвороби й неквапливо рушила у знайому палату, де за дверима на неї вже чекали не тільки як на лікаря.
 

Палата була напівтемна, вечір повільно спускався по стінах м’якими тінями. Лев напівлежав на ліжку, безцільно гортав телефон, раз у раз зітхаючи. Двері відчинилися, і до палати увійшла Уляна. В білому халаті, з акуратно заколотим волоссям, вона виглядала водночас діловито й несподівано тепло.

Лев ожив, відклав телефон і всміхнувся: — О, нарешті щось хороше в цій лікарняній рутині, — промовив він із удаваною серйозністю.

Уляна підійшла ближче, поглядом оцінила його стан: — Скаржишся? А виглядаєш цілком живим.

— Живим — так, але смертельно знудьгованим, — Лев театрально зітхнув. — Без пригод і без смачної їжі тут просто не вижити.

Він хитро посміхнувся і, витягши з тумбочки пластиковий контейнер із фруктами, запропонував: 

— Може, складеш мені компанію на міні-побаченні? У мене тут банани, яблука… навіть пару апельсинів для атмосфери.

Уляна засміялася, хитаючи головою: — Міні-побачення з фруктовим асорті? Ти вмієш влаштовувати вечори.

— Не все ж кав’ярні та ресторани. Справжні лицарі знають: головне — компанія, а не антураж, — серйозно відповів він, підморгнувши.

— А програма? — підняла брову Уляна.

— Прогулянка палатою, повільний променад до кінця коридору й назад. Безкоштовно. Без червоної доріжки, але з хорошим настроєм.

Уляна зробила вигляд, що замислилася, потім усміхнулась: — Ти небезпечний тип, Левченко.

— Обіцяю бути обережним. Тільки не тікайте від мене, пані лікарко.

Вона легко розсміялася, відчуваючи, як від його слів і погляду всередині стає незрозуміло тепло.

— Може бути. Але тільки після того, як офіційно завершу зміну. Не хочу втратити роботу через фруктові вечори.

— Домовились. Я зачекаю, — сказав Лев, усміхаючись так, що Уляні раптом захотілося і справді залишитися ще бодай на хвилину.

Коли Уляна зайшла в палату, Лев уже сидів на ліжку, закинувши одну ногу на іншу й гортаючи щось у телефоні. Побачивши її, він усміхнувся: — Ну ось, моє побачення не скасоване.

— Як бачиш, я пунктуальна, — підморгнула Уляна, підходячи ближче. Вона вже була без халата — у зручному одязі, бо її зміна щойно закінчилася.

— І виглядаєш так, що аж дихати легше, — додав Лев із легким нахабством, але його голос звучав тепло.

Уляна склала руки на грудях: — Що, справді так нудно без пригод?

— М’яко кажучи. Якщо ще трохи залишуся на місці — почну розбирати палату на запчастини, — пожартував він.

— Тоді я просто змушена врятувати лікарню від катастрофи, — засміялася вона. — Ходімо, трохи прогуляємося.

Лев без сторонньої допомоги встав, тільки обережно сперся на край ліжка перед тим, як рушити за нею. Йому справді було краще, хоча сили ще не повністю повернулися.

Вони повільно йшли по коридору, вікна виходили на вечірнє місто. За склом мерехтіли теплі вогні, у повітрі висіла тиша лікарняної ночі.

— Ти часто так прогулянки організовуєш для пацієнтів? — запитав Лев із лукавою усмішкою.

— Лише для особливо проблемних, — підхопила жарт Уляна.

Вони обмінялися поглядами — теплими, легкими, ніби це була не перша їхня зустріч.

— До речі, — згадав Лев, зупинившись біля вікна, — я приніс тобі подяку. Правда, без квітів і шоколаду. Зате з фруктами. — Він дістав із кишені кілька акуратно запакованих фруктових батончиків.

— Це навіть краще за банальні квіти, — усміхнулася Уляна, приймаючи “подарунок”.

— Ти тільки скажи — і я організую тобі екскурсію по найкращих палатах, — підморгнув Лев.