Розділ 11: Жити на повну

Кафе було майже порожнім — тихе, затишне. Теплі відблиски світла ковзали по дерев’яних столиках.

Юля сиділа, обхопивши долонями чашку з капучино, ніби намагаючись зігрітись не тільки зовні, а й усередині. Коли Уляна підійшла, вона підскочила й кинулась обіймати подругу.

— Боже, як я злякалася вчора! — видихнула Юля, коли вони сіли. — Я вночі прокидалась кілька разів — все бачу перед очима: кров, крики… Той хлопець, що лежав… Я навіть не встигла нормально зрозуміти, що відбувається, — говорила Юля, емоційно жестикулюючи. — Все сталося так швидко! А ти… ти як супергерой не вагалась ні на секунду. Просто кинулася до нього…

Уляна злегка знизала плечима.

— Я не можу інакше, — просто сказала вона. — Коли бачу, що людині потрібна допомога… я не думаю. Воно… — вона пошукала слова, — …воно йде звідкись із середини. Стає важливішим за все інше. І тоді є тільки людина, якій боляче, і мої руки, що мають щось зробити.

Юля мовчала кілька секунд, вдивляючись у неї.

— Ось я і побачила тебе в твоїй стихії. Ти крута… — тихо промовила вона. — І чесно, якби тоді не ти і той рятувальник… Арсеній, здається?

Уляна ледь помітно кивнула.

— То я не знаю, чим би все закінчилося. Він… Я ніколи не бачила, щоб чоловік так спокійно і так сильно тримав ситуацію під контролем. Без істерик, без криків. Просто одним поглядом змусив усіх замовкнути.

Уляна теж на мить згадала той момент — холодний, ясний, коли присутність Арсенія була, як стіна за спиною.

— Він такий, — тихо сказала вона. — У ньому є щось… стале. Незламне.

Юля усміхнулась.

— Мені здається, ти ще й не все про нього знаєш, — змовницьки підморгнула вона. — І може, колись дізнаєшся більше.

— Юлю! — Уляна скрушно похитала головою, але на губах грала посмішка.

На мить усе стало простим і чистим: аромат кави, теплий вечір і відчуття, що навіть у поламаному світі є місце для світлих моментів.

Уляна всміхнулась краєчками губ, дістаючи телефон.

— Поглянь, що мені сьогодні подарували, — сказала вона й показала фото: на столі в її кабінеті у лікарні стояли букети квітів.

Юля ахнула.

— Ух ти! А що це за краса? Залицяльники? — хитро примружилася вона.

— Від хлопців із рятувальної бригади Лева. За допомогу вчора.

— Ого! — захоплено протягнула Юля. — Які романтичні! Може, ще й не тільки за допомогу? — вона підморгнула.

— Юлю… — засміялася Уляна. — Просто подякували.

— Просто подякували… — передражнила подруга. — Слухай, ну невже ніхто з них тобі не приглянувся? Вони ж всі там такі… — вона запнулась у пошуках слова, — мужні.

Уляна зробила ковток кави, ухиляючись від прямої відповіді.

— Я зараз не про це думаю, — обережно мовила вона. — Робота, війна… Знаєш.

Юля склала руки на грудях, удавано суворо глянувши:

— Улька, робота роботою, а серце не підпорядковується графіку змін. Пора вже тобі знайти когось справжнього. Надійного. Щоб тримав тебе так, що більше нічого не страшно.

Уляна опустила очі, відчуваючи, як у грудях тепло розливається хвилею. Вона не відповіла — тільки тихо усміхнулася, ховаючи глибоко в собі несподівану думку про спокійні очі, міцні руки… і про те, що, можливо, Юля має рацію.

Вони ще довго сиділи за столиком, обговорюючи дрібниці, сміючись і згадуючи студентські часи. За кавою додали ще й десерт — теплий круасан із шоколадом і ягодами, який розділили навпіл.

— Як у старі добрі часи, — зітхнула Юля, витираючи крихти серветкою. — Тільки тепер замість заліків — життя і справжні подвиги.

— І круасани смачніші, — підморгнула Уляна.

— І мотоцикли крутіші, — підтримала Юля, виблискуючи очима.

Коли вони нарешті вийшли на вулицю, легкий вечірній вітер зустрів їх прохолодою. На стоянці виблискували в світлі ліхтарів два мотоцикли — наче живі, слухняно терплячі.

Юля обережно провела рукою по бензобаку свого байка, ніби торкалася чогось живого.

— Я скучила за тобою, красунчику, — шепнула вона з усмішкою.

Уляна теж лагідно погладила сидіння свого мотоцикла, ніби вітала старого друга. Вона відчувала: тут — її свобода, її світ, її справжнє “я”.

— Поїхали ганяти? — запропонувала Юля, натягуючи шолом.

— Поїхали, — усміхнулась Уляна у відповідь.

Їхні мотоцикли м’яко заревли, і за кілька хвилин дві стрімкі фігури злилися з міськими вулицями — легкі, швидкі, вільні. Вітер заплутував волосся під шоломами, в обличчя било живе тепло вечора.

Спочатку вони просто ганяли вузькими вуличками, розганяючись на прямих ділянках і сповільнюючись біля світлофорів. Сміх лунав навіть крізь шум моторів.

На одному з червоних світлофорів Юля крикнула через шум моторів:

— Чесно? Мій байк кращий за будь-якого хлопця!

Уляна розсміялася, закочуючи очі під шоломом.

— Може й так… — вигукнула вона у відповідь. — Але я б не відмовилась від когось, хто зрозуміє: моє серце ділене навпіл — між ним і мотоциклом!

Світло змінилось на зелене — і вони знову зірвалися вперед, лишаючи за спиною ніч і всі сумніви.

Потім вирушили на околицю — на стару промзону, де зазвичай збирались мотоциклісти. Там було кілька знайомих — кивки, короткі привітання.

Юля припаркувалася першою й зняла шолом, обмахуючи себе рукою.

— Оце кайф! — вигукнула вона. — Просто лікування для душі!

Уляна вимкнула двигун і зняла шолом, відчуваючи, як дрібні пасма волосся липнуть до чола.

— Так, — погодилась вона, усміхаючись. — Іноді потрібно згадати, що ми ще живі.

Вогні машин відбивалися в темних дзеркалах окулярів, у металевому блиску деталей, у самих поглядах. На вулицях стояли розбиті автівки, як німі свідки ночі. Десь далеко було чути звуки вибухів.

Дівчата знову сіли на мотоцикли і ще довго ганяли нічними дорогами — без страху, без зайвих слів, тільки світло фар, вітер і відчуття безмежної свободи.

Дівчата приїхали до набережної. Тут, біля води, панував особливий нічний спокій: легкий вітер колихав темні хвилі, а ліхтарі золотили поверхню річки тисячами мерехтливих вогників.