Розділ 10: Букетна вдячність

Наступного дня, ближче до обіду, Уляна вирішила заїхати до лікарні провідати Лева.

Вона тихо піднялася на потрібний поверх, несучи невеликий пакет із фруктами — скромний, але щирий жест.

Коридор перед палатою Лева був заповнений його колегами — кремезними чоловіками у цивільному. Від них віяло знайомим відчуттям надійності й сили.

У руках кожного — красиві букети квітів: свіжі, доглянуті, підібрані старанно, немов кожен хотів вибрати найкраще.

Уляна на мить зупинилася, здивовано спостерігаючи за цією сценою.

Хтось помітив її.

— О, дивіться, ось вона! — вигукнув один із пожежників.

Погляди обернулися до неї. Арсеній, що стояв трохи осторонь, зробив крок уперед. У його руках був букет великих білих лілій, перев’язаних стрічкою.

— Це тобі, — сказав він, простягаючи квіти. Його голос був трохи хриплий. — За все, що зробила для Лева. Для нас.

Уляна, не приховуючи розгубленості, прийняла перший букет.

За ним крок уперед зробив Славко. У його руках — розкішний букет сонячних гербер.

— Тримай, рятівнице, — тепло сказав він і коротко кивнув.

Третім підійшов молодий пожежник на ім’я Назар. Він тримав букет із троянд кольору ніжної карамелі.

— Ми дуже вдячні тобі.

І Дмитро підійшов, подаючи букет із польових квітів, оформлений із теплом і смаком.

— Це теж від усіх нас, — сказав він.

Уляна стояла, затискаючи в руках оберемки квітів. Горло стискало від хвилювання.

— Я… Я не могла інакше, — прошепотіла вона.

— Ми знаємо, — м’яко відгукнувся Арсеній.

— Але все одно дякуємо, — додав Славко.

Уляна ледь усміхнулася, відчуваючи, як у грудях розливається тепла хвиля. Справжня вдячність — без зайвих слів, але така глибока, що важко було не відчути її.

— Ходімо, Лев тебе чекає, — сказав Арсеній.

І вони разом увійшли в палату.

---

У палаті панувала тиха, майже домашня атмосфера.
Лев лежав на ліжку, обережно підпираючи голову подушкою. Він виглядав втомленим, але усміхненим.

Уляна тримала оберемок квітів, подарованих кількома хвилинами раніше, а в іншій руці несла невеликий пакет із фруктами.

— Ого, скільки підтримки, — усміхнувся Лев, побачивши їх.

— Ми тут із підкріпленням, — пожартував Славко, підморгнувши.

Назар поставив на тумбочку біля ліжка пакети із фруктами та іншими гостинцями, які принесли хлопці.
Уляна теж поставила свій пакет поруч.

— Головне, щоб ти швидше ставав на ноги, — сказав Дмитро, сідаючи поруч.

Лев кинув короткий погляд на Арсенія, а потім на Уляну. Усмішка на його обличчі стала теплішою.

— Без вас, особливо без тебе, — звернувся він до Арсенія та до Уляни, — я б, мабуть, не лежав тут отак спокійно.

Уляна трохи ніяково знизала плечима:

— Я просто зробила те, що мала.

— Це було більше, ніж просто обов’язок, — тихо додав Арсеній.

У палаті на кілька секунд запанувала тиша — справжня, не вимушена. Кожен подумав про своє.

— Добре, не будемо забирати в тебе сили, — нарешті озвався Славко. — Ти ще нам потрібен цілим і неушкодженим.

Хлопці по черзі потиснули Леву руку, побажали швидкого одужання.

Уляна затрималася на кілька митей, поглядаючи на Лева теплим, щирим поглядом.

---

Коридор був тихим, тільки десь унизу ледь чутно гули голоси.
Уляна разом із Арсенієм вийшла з палати.

Вони йшли повільно, не кваплячись. Уляна все ще тримала букети в руках, а в душі було тепло й легко, попри втому.

Біля сходів Арсеній зупинився і витягнув із кишені акуратно складений шматок паперу.

— Слухай, — сказав він, дивлячись прямо в очі. — Я і хлопці… Ми твої боржники. Справді. Якщо щось буде потрібно — дзвони.

Він простягнув їй листок. На ньому акуратним почерком були записані номери всіх хлопців з бригади — і його теж.

Уляна взяла папірець, затиснувши його разом із букетами.

— Дякую… — тихо відповіла вона, розчулено посміхаючись.

— Це ми тобі дякуємо, Уляно, — майже невловимо додав Арсеній
і рушив вниз по сходах — легко, майже непомітно.

Уляна стояла на сходах, дивлячись на квіти у своїх руках.
Тиша коридору була наповнена не самотністю,
а вдячністю — щирою, щемливою, непроказаною вголос.

Вона вдихнула глибше. Упевнено.

Зібрала букети в одній руці, а папірець із номерами сховала до сумки.
Уперше — з посмішкою.

А потім пішла.
Тихо, але вже зовсім інакше.

Часом вдячність не кричить — просто кладе букет у руки й лишає номер телефону "на всяк випадок".
А як ти дякуєш тим, хто врятував тебе хоч трохи?