Розділ 9: Хірург?

Лев стискав зуби від болю, але тримався. Пальці побіліли, обличчя зблідло, але в очах ще світилася впертість.

— Тримайся, Леве, ще трохи, — шепотіла Уляна, не відводячи погляду від нього. Її голос був рівним, як у людини, яка не має права на паніку.

Швидка прибула швидко, але час усе одно тягнувся довгими хвилинами. Сині спалахи миготіли по стінах будинків, відбиваючись у калюжах.

Швидка прибула майже миттєво. Уляна залишилася з ними — професійний обов'язок і внутрішній голос не дозволяли їй відступити. Вона знала: дорога кожна хвилина.

Було зрозуміло — часу обмаль. Потрібна негайна операція.

— Я їду з ним, — сказала Уляна водію.

У машині швидкої вона тримала руку Лева, стежила за його тиском і станом.

У приймальному відділенні лікарні — метушня, короткі команди медперсоналу.

— Хто з хірургів на зміні? — крикнула вона до чергової медсестри.

— Немає! Двоє на операції, один — у відпустці! — відповіли їй.

Уляна навіть не вагалася.

— Готуйте операційну. Я беру його.

На її обличчі не було сумнівів.
Кава в шлунку, ясний розум, тверда рука.

Вони знали: Уляна — сертифікований лікар-хірург. І зараз вона була єдиною, хто міг врятувати Левченка, хоч уже й відпрацювала свою зміну сьогодні.

---

Арсен стояв у коридорі, стискаючи кулаки.
А в душі вперше промайнуло гостре усвідомлення:
ця тендітна дівчина не тільки вміє тримати шолом і носилки.

Він і гадки не мав, що вона — хірург. До цієї миті він бачив її в машині швидкої, у хаосі виїздів, серед диму й крику. А зараз — перед його очима розгорталася інша картина: Уляна у стерильному світлі операційної, з точними рухами, які вирішують, житиме людина чи ні.

Вона тримає життя — на тонкій нитці, там, де інші здаються. І робить це так спокійно, ніби народилася з цим умінням.

Арсен відчув, як у грудях важко перевертається думка: він завжди вважав себе тим, хто рятує. А тут — вона. Без гучних слів, без роздумів, просто встала і взяла відповідальність, яку більшість навіть не зважилася б торкнутися.

І, вперше за довгий час, він не знайшов, що сказати.

---

Операційна була залита білим світлом.
Повітря гуло стерильним напруженням.

Уляна стояла над столом у хірургічному халаті та рукавичках. Асистентка готувала інструменти, медсестра вже встановлювала крапельниці.

— Розрив селезінки, — коротко кинула Уляна. — Починаємо негайно.

Усе довкола звузилося до об’єкта перед очима.
Тільки робота — нічого більше.

Рухи були чіткі, холоднокровні.
Скальпель. Розтин. Огляд.

Кровила селезінка — сильний розрив, як і передбачала.
Без операції вчасно — Лев би не дотягнув.

— Затискач, — сказала вона тихо.

Асистент подавав інструмент. Уляна працювала впевнено: зупинка кровотечі, акуратне відсікання ушкодженої тканини.

Кожен рух — продуманий, точний, немов частина хореографії боротьби за життя.

Краєм ока вона стежила за моніторами. Тиск був нестабільним, але тримався.

— Закінчуємо, — промовила через півгодини.

Останні шви. Контроль кровотечі. Перевірка пульсу.

Уляна зняла рукавички й кивнула анестезіологу.

— Стабільний. Все добре.

Уляна зняла маску. На обличчі — втома, але спокій.

---

Вона вийшла в коридор, де на лавці сидів Арсеній.
Підвівся, коли побачив її.

— Він житиме, — просто сказала Уляна.

Арсен не одразу відповів. Просто дивився на неї.
У його погляді — справжня повага.

Не здивування, не легка симпатія.
А глибока повага до сили і мужності людини.

— Дякую, — тихо промовив він.

Уляна лише злегка всміхнулася.
А потім опустилася на лавку поруч: тиха, виснажена, справжня.

І в ту мить Арсен зрозумів: перед ним не просто дівчина на мотоциклі.
Перед ним — людина, на яку можна покластися.

— Іди переодягнись, — сказав Арсеній, дивлячись на неї. — Я викличу таксі. Завезу тебе додому.

Вона хотіла щось заперечити, але втома взяла гору. Лише кивнула.

---

Коли Уляна вийшла у своїх звичних джинсах і світлій куртці, Арсен уже чекав біля входу.
В обличчі було все ще трохи напруги, але вже без тривоги.

Таксі прибуло. Вони сіли в машину.

— До речі, — озвався він, — куди їхати?

— Вулиця Пушкінська, тридцять п’ять, — відповіла Уляна.

Арсен коротко кивнув і передав адресу водієві.

Таксі рушило. У салоні було тихо. За вікнами повільно пропливали вулиці нічного Харкова — старі фасади, жовті плями світла під ліхтарями, запах сирого листя з парку, куди вітер заганяв дощові хмари,  поранені будинки, поодинокі ліхтарі, темні сквери.

— Я дуже вдячний тобі, — першим заговорив Арсеній.

Голос у нього був низький, трохи захриплий після хвилювання.

— Я не могла інакше, — тихо відповіла Уляна, дивлячись у вікно.

Кілька секунд було чути лише шум коліс.

— Знаєш, — сказав Арсен, трохи всміхаючись куточком губ, — я тоді на пожежі справді подумав, що ти більше не з’явишся. Що втечеш після першої тривоги.

Уляна обернулася до нього, злегка піднявши брову.

— Багато хто так думає, — знизала вона плечима. — Але я не з тих, хто тікає.

Вона сказала це просто, без гордості. Як факт.

Арсен кілька секунд мовчав, а потім тихо сказав:

— Знаю. Тепер точно знаю.

Уляна усміхнулася краєм губ.

---

Таксі підкотило до її будинку.

— Дякую, що підвіз, — сказала вона, відкриваючи двері.

— Відпочивай, — відповів Арсен.

І коли двері зачинилися, і машина рушила далі,
він ще довго дивився на її силует у дзеркалі заднього виду.

Щось у ньому перевернулося.
Невловимо. Але — назавжди.