Розділ 6: Мабуть, недооцінив тебе, мала...

Сирена швидкої та пожежної машини розтинала вечірнє повітря, б’ючи по нервах, як удар по струнах.

Багатоповерхівка здалеку виглядала мирно — темні силуети дерев, кілька теплих вогників у вікнах. Але ближче було видно, що спокій — оманливий: з п’ятого поверху тонкими пасмами виповзав дим, у вікнах блимало полум’я. Засклені балкони відбивали холодне світло ліхтарів, а зсередини пробивалися відблиски вогню, що вже ковтав кімнату.

— П’ятий поверх. Сусіди кажуть — старенька всередині, — коротко передав диспетчер у рацію.

Арсеній, вискочивши з кабіни, кинув швидкий погляд угору. У нього в голові клацнули секундомір і план дій. Часу майже немає. Команда вже розмотувала рукави, готувала сходи, перевіряла тиск у балонах.

— Левченко, зі мною! — крикнув він і, не чекаючи відповіді, кинувся в під’їзд.

Біля будинку вже зібралися сусіди. Хтось — у халаті, хтось — босоніж, у руках — телефони, ковдри, навіть кіт, якого витягли з балкона. Жінка середніх років хлипала в кулак:
— Там баба Ганя… вона ж не вийде сама…

Двоє чоловіків сперечалися з пожежником, намагаючись прорватися нагору. Їх відтіснили:
— Назад! Не заважайте працювати!

Уляна вже розгортала медичний набір біля швидкої. Її пальці швидко розкладали інструменти, відкривали упаковки з перев’язочним, готували кисневу апаратуру. Обличчя зібране, рухи — чіткі, відпрацьовані. Пульс бився швидше, але зовні вона була спокійною.

"Кисень, перевірка дихання, обробка опіків, серцева підтримка, якщо треба", — проговорила вона подумки. Цей сценарій вона знала, як власні долоні. Але кожен випадок — завжди, наче вперше.

“Тільки б встигли…” — майнула думка.

У під’їзді було темно, лише червонуваті відблиски від вогню з квартири попереду. Дим з’їдав простір, залазив у горло, різав очі. Сходи стали слизькими від кіптяви. Арсеній ішов першим, лівою рукою відштовхуючи мотлох зі шляху, правою тримаючи страховку.

— Командире, бачу її! — гукнув Левченко крізь маску.

Старенька сиділа на сходах між поверхами, обхопивши коліна, кашляла так, ніби кожен подих рвав груди. Очі червоні, руки тремтять. Арсеній нахилився, швидко оглянув, і не гаючи секунди підхопив її на руки.

— Все добре, бабусю. Ви вже в безпеці, — сказав він гучно, щоб пробитися крізь шум і паніку.

Назад рухались швидко. Лев ішов попереду, прокладаючи шлях і притримуючи шланг, щоб ніхто не перечепився. Усі мовчали. Тут рахунок ішов не на хвилини, а на подихи.

На вулиці медики вже чекали. Серед них — Уляна. Вона підбігла, приймаючи стареньку, і майже на ходу наділа кисневу маску, притримала голову, швидко перевірила пульс і тиск.

— Свідомість ясна! Тиск у нормі! — крикнула вона крізь гул сирени, і хтось із сусідів зітхнув так, ніби вперше за кілька хвилин вдихнув.

— Дякую… — ледве прошепотіла бабуся, чіпляючись пальцями за руку Арсенія.

Він коротко кивнув, але погляд ковзнув на Уляну. Та була зосереджена, холоднокровна, її рухи нагадували добре налагоджений механізм, хоча десь у глибині очей теплилося співчуття.

— Добра робота, — кинув Лев, витираючи чоло, на якому блищав піт, змішаний із сажею.

Уляна лише кивнула, даючи медбрату знак готувати носилки.

Десь із глибини під’їзду знову пролунало:
— Є контакт з другою групою! Почали евакуацію з сусіднього під’їзду!

Сирена швидкої різко завила, дверцята зачинилися, і автомобіль рвонув у бік лікарні.

Полум’я все ще тріскотіло, але в повітрі вже було менше паніки. Команди працювали злагоджено, відбиваючи кожен метр у вогню. А серед тих, хто стояв біля під’їзду, уже шепотілися:
— Оце так працюють… герої…

Арсеній мимохіть відзначив: тримається. Чітко працює. Жодної паніки в очах.

“Мабуть, недооцінив тебе, мала…” — майнула думка в голові Арсенія.

Десь унизу хтось голосно крикнув — з іншого під’їзду почали евакуацію. Сирена затихла, лишився тільки тріск полум’я десь у глибині дому й короткі, чіткі команди в раціях.

Якщо хочете побачити, як я уявляю Уляну — у блозі вже є її візуалізація. Зазирніть, можливо, ваш образ буде схожим — або зовсім іншим. І це теж прекрасно