Розділ 5: Вогонь і лід

Квартира була наповнена м’яким світлом, яке розливалось із торшера у кутку, створюючи острівець затишку посеред темряви. На кухні смачно пахло пастою з базиліком і печеними овочами, а з відчиненого вікна долинав аромат мокрого асфальту після вечірнього дощу. У вітальні — ковдра, велике відерце з попкорном і на екрані стара добра комедія, яка колись давно смішила їх до сліз.

Юля сиділа, підтягнувши ноги на диван, у футболці з faded написом "Still wild", із келихом вина в руці. Її волосся було зібране у недбалий пучок, кілька пасм падали на обличчя, і вона раз по раз відмахувалась від них вільною рукою. Уляна — в зручних шортах і м’якій кофтинці — поруч, загорнувшись у ковдру так, що було видно лише обличчя і кінчики пальців. Обидві розслаблені, усміхнені, трохи щасливо стомлені.

На столику — тарілка з шоколадом, дві ложки, одна порожня чашка з чаєм і ще тепла мисочка з пастою, яку вони вирішили «доїсти потім», але яка вже півгодини чекала своєї черги.

— От скажи мені, — озвалась Уляна, покручуючи вино в бокалі, — якби не ти… Я б, мабуть, так і продовжувала мовчки ковтати приниження в тій дурній школі.

— Та ну, — махнула рукою Юля. — Ти б дала відсіч. Просто трохи пізніше. Ну, максимум через років десять.

— І десь на терапії, — уточнила Уляна, і обидві засміялись.

— А взагалі, — додала вона, — ти була моїм щитом. Моєю мовчазною грозою. А я тоді ще тільки вчилась дихати на повні груди. Ти мене штовхнула в цей світ — не як подруга, а як буря.

Юля усміхнулась, нахилилась до Уляни й легенько стукнулась плечем.

— Та ти ще тоді була міцним горішком, просто не знала цього. Якби не я — хтось інший все одно розбудив би в тобі силу. Але я рада, що це була саме я.

— І ми залишились тими самими, — посміхнулась Уляна. — Вогонь і Лід.

— Ага, тільки іноді твій «лід» такий, що хоч сиди поруч у купальнику.

— А твій вогонь — палить усе на своєму шляху. Пам’ятаєш той інцидент з класним керівником і чаєм?

— Він сам винен. Треба було бути менш сексистом і не чіпати мої сережки.

Обидві знову розсміялись.

Цей вечір був схожим на прихисток — теплий, м’який, трохи смачний і повністю свій. Увесь світ лишився десь за стінами: війна, обстріли, переживання, пильні погляди лікарів і спалахи тривог. Тут був диван. Вино. Подруга. І знайома мелодія з фільму, яку вони впізнали з перших нот, навіть не глянувши на екран.

І щось у цьому мало силу — ніби спільна тиша могла обернутися бронею.

Юля відпила трохи вина, подивилась на екран, де герої фільму вплутались у чергову безглузду ситуацію.

— Але, знаєш… ти ще не усвідомлюєш, який вогонь є всередині тебе, подружко. Такий тихий, але шалено потужний. Він може обігріти… або знищити все, що стоїть на шляху.

— Тоді добре, що ти вмієш з ним поводитися, — м’яко відповіла Уляна. — Бо ти — єдина, кому я завжди довіряла вогонь.

— Що ж, — Юля підняла келих, — за дружбу, яка витримала все. Навіть твій характер.

— І твій крик у 3:47 ранку, коли ти випадково відкрила мій кейс із кровозамінником.

— Я думала, там пляшка вина! — обурено кинула Юля.

— Червоне, так?

— Ага. Тільки дуже... органічне.

Обидві розсміялись до сліз. Сміх був глибоким, справжнім, таким, який змиває втому і залишає тільки тепло.

За вікном дощ став сильнішим, краплі стукали в підвіконня, ніби хтось просив пустити його всередину. Тьмяне світло з коридору відбивалося у віконному склі. Уляна сховалась під ковдру й поклала голову Юлі на коліна.

Її пальці мимоволі перебирали бахрому, як це роблять діти, коли нарешті розслабляються. Серце билося рівно, спокійно.

— Дякую, що ти є.

— І завжди буду, льодяна моя.

Цей вечір — не про гучні події, не про драми. А про те, що залишається, коли стихає гроза. Про справжню дружбу, яка знає все — і все прощає.

Розкажіть, кого з  героїв ви відчуваєте ближче до себе?
Можливо, впізнаєте у них себе чи когось зі свого життя? Пишіть у коментарях — ваші думки дуже важливі для мене