Розділ 2: Пожежа

Раптовий сигнал рації прорізав повітря, змінюючи усе в одну мить.

— Пожежа на вулиці Квітковій. Квартира, другий поверх. Можлива наявність людей усередині.

Жарти вмить згасли.

За кілька секунд усі були на позиціях: рухи — чіткі, злагоджені, обличчя — зосереджені.

Машина з ревом вирвалась із частини, розтинаючи світанкову тишу.

У кабіні стояла напружена тиша, наповнена лише шелестом костюмів та важким, рівним диханням.

Там, попереду, вже чекала справжня робота.

І ніхто не мав права на помилку.

---

Дах уже палав, коли пожежна машина різко загальмувала біля під’їзду.

Дим клубочився важкими хвилями, стелився землею, ліз у кожну шпарину, просочуючи повітря гірким, задушливим запахом. Гаряче повітря тріщало від напруги, а полум’я зграями виривалося крізь розбиті вікна.

— На позиції! — коротко кинув Арсеній, зістрибуючи з кабіни.

Команда діяла без слів. Шланги зі свистом розмотувалися по асфальту, апарати надягалися на обличчя однією злагодженою хвилею. Кожен рух був точним, відпрацьованим до автоматизму.

Арсеній ішов попереду — упевнено, без жодних вагань.

Його тіло працювало, як ідеально налагоджений механізм: швидкі, економні рухи, жодного надлишку, жодної зайвої миті. У диму, у темряві він довіряв не тільки очам — кожній клітині свого досвіду.

— Другий поверх! Є люди! — пролунало з натовпу.

Короткий кивок — і він кинувся вперед.

Сходи були слизькі, поручні обпалювали долоні, а густий дим кусався у легенях, навіть крізь маску.

Тут, у цьому пеклі, потрібно було вірити не в удачу — у себе. У тіло, що пам’ятало кожен рух, кожен подих.

Квартира була напівзруйнованою: стеля обвалювалась шматками, десь тріщало скло, гаряче повітря било в обличчя, як ляпас.

Дитячий крик — глухий, задушений, ледь чутний — став точкою відліку. Арсеній не думав. Лише рухався.

Коли ти в вогні — немає «страшно». Є «встигни».

Кожен крок зважений. У голові — схема приміщення, логіка розповсюдження полум’я, шлях до виходу.

Хтось позаду подав воду — і її звук був майже ніжним у цьому хаосі. Інший — перекрив газ. Хтось ще страхував зі спини.

Команда була, як злагоджений хребет. Один рухнув — усе зламалося б. Але вони стояли. І тримались.

Руки тремтіли — не від страху, від перенапруги. Він знав, що за межею втоми починається небезпека. Але межу треба було перескочити.

Обійняв дитину — невелику, мов згорток. Гарячий лоб, сльози, перелякані очі.
І тоді — вихід. Точно. Без сумнівів.

Хвилини вогню — як роки.

І коли нарешті опинився на вулиці, тримаючи в руках цей крихкий доказ порятунку — світ закрутився і знову став реальним.
 

Десь унизу загарчав мотор швидкої допомоги.

Біла машина вигулькнула крізь дим, ніби привид, і, скрегочучи гальмами, зупинилася біля під’їзду.

Двері відчинилися, і з кабіни вибігла молода жінка в медичній формі.

Тендітна фігура — занадто крихка на тлі цього вогняного пекла.

Але погляд — зосереджений, твердий, майже викличний.

Арсеній побачив її, коли спускався вниз, тримаючи на руках дитину — маленьку, тремтячу, загорнуту в ковдру.

Жінка стояла біля носилок, міцно стискаючи їхні ручки, готова прийняти постраждалу.

Він передав дитину обережно, без жодної затримки.

Від неї віяло не страхом, а напругою — тією особливою рішучістю, що народжується лише під тиском справжньої небезпеки.

“Занадто тендітна,” — відзначив подумки Арсеній, відводячи погляд. — “Не протримається довго. Не для цих змін, не для цього диму.”

Він бачив багато таких. Тих, хто палав на перших викликах — яскраво, гаряче. А потім ламався — виснажений, розчавлений, спустошений.

В його світі виживали тільки ті, хто вмів стати каменем під вогнем.

Світ вогню не прощав слабкості. І не давав часу на другий шанс.

Пульс дівчинки — ниткоподібний, дихання переривчасте.

Уляна чула голоси довкола — крики, сирени, короткі команди, тріск вогню. Але для неї зараз існував лише ця маленька людина, життя якої в її руках.

Капельниця — швидко. Кисень — є.
Тиск? Низький. Але тримається.

Те, що чоловік, який передав їй дитину, був високим, засмаглим і мав проникливий погляд, — вона не помітила.
Не мала часу. Не шукала облич.

Люди тут — не характери, не статі. Лише пацієнти. Лише цифри, симптоми, реакції.

— Реанімаційна готова? — крикнула вона через плече, вже вбігаючи в салон.

Відповідь пролунила запізно — але не мало значення. Уляна вже діяла.

Вона ніколи не думала про себе як про героїню. Вона просто робила те, що вміла. І що мусила.

У всьому цьому вогні, у паніці, страху — її руки були стабільними. Її думки — холодними. Її очі — не шукали чужих поглядів.

Життя — це все, що її цікавило. Врятоване життя.

Її не вражали м’язи чи командний тон.
Вражало інше. Чи встигаєш, чи не встигаєш.

Вона встигла.