Розділ 50

Даша

– ...і ось я вже фліртую з Гордієнком посеред нічного клубу!

Наступного дня ми з Мірою вибрались у кафе, яке вона знайшла неподалік від наших будинків. Їй уже значно покращало, як і мені, тож ми вийшли на прогулянку.

Замовивши напої і тістечка, ми вдосталь розмовляли, надолужуючи попередні кілька днів. Я саме голосно обурювалась, розповідаючи Мірі про парі, коли хотіла довести Альоні, що не обов’язково носити жіночний одяг, щоб привернути до себе увагу.

– З Гордієнком? – перепитала вона. – І що він зробив?

Я зам’ялась, і подруга розуміюче зморщила ніс. Зітхнувши, я поклала в рот новий шматочок шоколадного торта.

– Невже вони мали рацію? У мене ще не було жодного хлопця, а мені ж уже майже вісімнадцять! Чому зі мною ніхто не хоче знайомитись?

– Гей, кицю! – раптом покликав незнайомий хлопець неподалік від нас. – Як тебе звати?

«Кицю»?!

– Як ти мене назвав? – розізлилась я. – Ану повтори!

– Ось чому! – пирхнула від сміху подруга.

Повітряні дзвіночки над дверима кафе задзеленчали, вітаючи нових відвідувачів. Ми машинально повернулись на звук і здивовано підняли брови. До кафе увійшла одразу половина команди Вовків.

– От зараза! Що вони тут роблять?

– Розслабся, – хмикнула Міра, – Гордієнка не видно.

– Сподіваюсь, так і буде.

Дениса з хлопцями дійсно не було. Зате Ярослав, воротар, залишив друзів і підійшов до нашого столика. Було незвично бачити його в повсякденному одязі, а не у футбольній формі.

– Привіт, дівчата! – привітно всміхнувся він. – Як справи?

Решта хлопців вже всілись за великий стіл неподалік. Серед них був і капітан команди, Сашко. Спіймавши мій погляд, він помахав.

– Гей, Дашо! Бери подружку й сідайте з нами!

Схоже, моє почуття гумору під час інтерв’ю прийшлось їм до душі. Я помахала у відповідь, але похитала головою, відмовляючись від пропозиції. Ярослав же раптом перевів погляд на Міру і спитав:

– Можна тебе на пару слів?

Міра здивовано підняла голову до хлопця, що продовжував стояти біля нашого столика. Підібгала губи.

– Якщо це так необхідно...

Щойно вони відійшли до бару, до мене на диванчик підсів хлопець у модній сорочці, з-під якої визирала футболка. Це він раніше назвав мене кицею. Я відсунулась, відчувши задушливий запах пива.

– От ми й залишились наодинці, кицю. Познайомимось?

Він затиснув мене між собою і декоративною стінкою, тому я не могла втекти. Довелось перейти на грубощі.

– Відвали! – огризнулась я.

– О, з характером! Люблю таких.

З цими словами хлопець стиснув моє стегно з такою силою, що я скривилась від болю. Не довго думаючи, схопила шпажку для фруктів зі свого тістечка і штиркнула його долоню.

Хлопець завищав, відсмикнувши руку.

– Я сказала «відвали»!

Мою ногу пронизав біль, мов від голки. Схоже, я проштрикнула не лише його шкіру між пальцями, а й свої джинси заодно.

– Що тут відбувається?!

Міра з Ярославом уже були поруч. Помітивши нашого воротаря, сильного і похмурого, хлопець звівся на ноги. Притискаючи до себе постраждалу руку, з якої капала кров, вилаявся й пішов геть. Дзвіночки весело задзеленчали, випускаючи його надвір.

– Ти знаєш його? – стурбовано спитав Ярослав, поки Міра всілась на диван біля мене, а не навпроти, як було до цього.

– Вперше бачу, – пробурмотіла я, розглядаючи невеличку дірку на джинсах. – От зараза, я лише недавно їх купила...

– Хто про що турбується! – розсміялась Міра.

Ярослав потоптався біля нас ще кілька секунд, перш ніж попрощатись і повернутись до друзів. Я провела його поглядом і зиркнула на подругу.

– Навіщо він тебе кликав?

Міра смикнула плечем. Підсунула ближче свою тарілку з тістечком і чашку гарячого шоколаду.

– Хотів взяти номер телефону.

– І ти дала?

– Робити мені більше нічого! – пирхнула вона. – Мене не цікавлять побачення з футболістами.

– А з ким цікавлять?

– Ні з ким, – спокійно відповіла Міра. – Від хлопців одні проблеми. Я не збираюсь зустрічатись із кимось, а тим паче – виходити колись заміж.

Пригадавши, що над нею знущались у школі саме через хлопця, я залишила коментарі при собі. До кінця вечора ми більше не обговорювали ні Ярослава, ні Дениса.