Диктант

січень, 2015 рік

— …а зараз дістаємо подвійні аркуші!

Класом миттєво прокотилась хвиля обурення. Найбільші “активісти” 8-Б: Валік Сидорчук, Санька Мельник і Артем “Тьомка” Пилипенко, одразу встали в опозицію: давай-но навперебій розпинатись про гноблення учнівських меншин, а зрозумівши, що вивчені на уроках історії терміни не справляють потрібного ефекту, почали апелювати до совісті й тиснути на жалість. Ще й з таким ентузіазмом та повною акторською віддачею, що навіть Тимоха Ковальчук, який, либонь, додивлювався третій сон на останній парті, враз прокинувся, і сам готовий долучитись до таких палких дебатів. Проте Ольга Степанівна залишалась невблаганною.

— На полях підписуємо роботу своїм прізвищем та ім’ям у родовому відмінку, — продовжила вчителька, пронизуючи клас поглядом, який попереджав: питання, що то за звір такий — той родовий відмінок — куди ліпше і для власного здоров’я безпечніше залишити при собі. — Вгорі пишемо число і на наступному рядку, посередині — диктант. Назва диктанту — “Свобода”.

Ольга Степанівна витримала паузу, насолоджуючись такими короткими, проте якими ж солодкими митями тиші, поки двадцять дев’ять голів припали до столів; лише ручки ковзали папером.

— Псс, Ганка. Ганка! — зашипів Валік до худорлявої дівчини в пухнастому рожевому светрі, що сиділа на дві парти попереду. Вона підскочила з несподіванки, і її рука смикнулась, залишаючи довгий чорнильний слід на аркуші.

— Та щоб тебе! — Ганка Сорока рвучко обернулась, так що ледь не зарядила товстою русою косою своїй сусідці, Альці Шевченко, по обличчю. — Чого причепився?!

 — Ну ти ж цей, допоможеш? — Валік склав перед собою долоні, немов у молитві, благально вибалушивши очі, достоту як Кіт у чоботях. — По-братськи.

— Ну от хай твої братки тобі і допомагають, — сухо відрізала Ганка, незворушна до хлопцевих чарів. — Може, спільними зусиллями на четвірку і нашкребете.

— От чо’ ти така противна, я ж до тебе по-людськи, — образився Валік. — Шкода тобі чи шо.

— Капшо! Не дам, і все. А як не відчепишся — я все Ользі Степанівні розповім.

І, наостанок гордовито взмахнувши косою, Ганка повернулась до роботи.

— Що, схавав?! — не втримався від шпильки Тьомка, що сидів з Валіком за однією партою. — Відростила твоя пташка зубки: дивись, щоб нічого не відгризла!

— Я їй відгризу! І нічого вона не моя!

— Ага-ага, і до під’їзду минулого тижня ти її теж просто так проводжав? — долучився Санька, що у будь-якій суперечці мав неодмінно і свої п’ять копійок вставити. Тьомка гучно пирснув, а Валік, надутий, мов індик, потайки від пильних очей Ольги Степанівни показав другу середній палець.

— Так, я розумію, вже всі все написали, раз на балачки час маєте, — долинув голос вчительки, і всі вмить приникшли, удавши, що старанно й зосереджено пишуть. — Пилипенко, знову балаган розводите? Ану гайда, либонь, на третій ряд, он якраз біля Ксені є вільне місце. Там тебе точно ніхто не відволікатиме від написання диктанту.

— А чьо зразу Пилипенко? — обурився Тьомка, проте, скумекавши, що жінці зараз явно не до жартів, хутенько змінив тактику. — Та ну, Ольго Степанівно, ми більше не будем! Все, тихіше трави, нижче води!

— Навпаки, дебіле, — пирхнув Санька, проте й сам стулив писка, діставши гострий погляд вчительки.

— Мельничуку, що я казала за лайку? Ще раз почую, і решту уроку проведеш стоячи. Зрозуміло?

Санька покірно кивнув, але варто було Ользі Степанівні знову змістити фокус своєї уваги на Тьомку, скорчив їй міну.

— Пилипенку, якщо ти думав, що я жартую, то вимушена розчарувати. Тож не затримуй клас, бери аркуш, ручку — і бігом на третій ряд.

Тьомка із перебільшеною тяжкістю зітхнув, проте наказ вчительки виконав. 

— Отже, нарешті почнімо. Читаю текст повністю, зараз лише слухаємо, — Ольга Степанівна прочистила горло і, піднявши на рівні очей тоненький помаранчевий посібник, приступила до декламації: — Що для тебе означає свобода? Ми так звикли до звучання цього слова, поважного і вагомого, але чи по-справжньому замислюємось про його значення? Це право здобувати освіту, займатись улюбленою справою, ставити і досягати цілі. Мріяти. Свобода відчиняє перед нами безліч можливостей. Проте і ціна її надто висока, — Ольга Степанівна зробила паузу. А коли продовжила, то майже не дивилась у посібник. — Сьогодні для нас це не просто абстрактний термін. Ми всі опинились очевидцями запеклої і невпинної боротьби. За кожен міліметр наших земель. За мову і культуру — ДНК нашої нації. За мінливе “сьогодні” і впевнене “завтра” — світле і мирне, під синьо-жовтим стягом. Тобі може здаватись, що ця боротьба тебе не обходить. Мовляв, вона десь далеко, а ти тут — в теплі і в безпеці. От тільки заради твого тепла хтось кілька зим поспіль мерзне в окопах. Задля твого життя хтось готовий покласти своє. Ти можеш не знати їхні імена. Однак саме ним — українським захисникам і захисницям — маєш завдячувати найважливішим, що тільки може мати людина. Своєю свободою.

Закінчивши читати, Ольга Степанівна підвела погляд на дітей. Очі кількох дівчат блищали від сліз. Санька Мельник втупився у парту; щелепа напружена, а кулаки стиснуті так сильно, що аж кісточки побіліли. Валік Сидорчук дивився у вікно, проте очевидно, думками перебуваючи геть за межами зимових пейзажів надворі. Навіть Тьомка Пилипенко — і тому було не до жартів й кпинів. Якийсь час у класі стояла непорушна тиша. Проте не та, яка зазвичай викликана криками і погрозами зателефонувати батькам від вчителів. Ні, ця тиша була інша. Якась зовсім доросла. Свідома.

 — Гаразд, діти, — заговорила Ольга Степанівна, важко зітхнувши. — Перше речення.