Глава 1

Сонце несамовито пекло. Незважаючи на початок червня стояла страшенна спека. Від асфальту, який не встигав повністю охолонути за ніч вгору піднімалися хвилі розпеченого повітря. В повітрі клубилися хмари з дрібного пилу, які не встигали влягтися на землю через потік проїжджаючих автомобілів.

Біля моїх ніг стояла сумка з речами, а на ній скручений «ковбаскою» подертий матрац, в якому в свою чергу лежала постільна білизна, подушка і легка ковдра.

— Де ж цей бляха автобус? — група мала мене підхопити на виїзді з міста, але щось певно затримувались.

На екрані «Соні Екріксона» було вже майже дванадцята година дня, коли із-за рогу показався старенький «Ікарус», який надсадно гуркотів двигуном, і мав трошки тріснуте лобове скло, на якому розгойдувалась ціла колекція з трикутних прапорців.

Прошурхотівши шинами та обдавши мене хвилею гарячого повітря автобус зупинився. Ледве двері відчинилися, із дверного отвору тпоказалась голова одного з керівників практики, який щось прокричав, але «Ікарус» ніби старий сварливий дракон заглушив всі звуки роботою свого двигуна.

Хоча в принципі і так все було зрозуміло. Підхопивши сумку і матрац я почерзі запихнув все до автобусу, де мої речі підхопили друзі, а потім і сам забрався до салону. Переконавшись що я вже в автобусі а не на сходинках, водій закрив за мною двері і автобус плавно зрушив з місця.

— Ви не поспішали, — я звернувся до Івана Петровича, керівника практики, та одного з трьох викладачів нашого факультету який супроводжував нас в експедиції.

— Так вже вийшло. Давай Мітько, йди сідай, — Петрович був явно в не дуже доброму гуморі, хоча я його цілком міг зрозуміти. Через два тижні після весілля їхати в далеке село на розкопки з купою вчорашніх першокурсників така собі радість.

Тим часом мої речі успішно досягли кінця автобусу і звідти мені вже активно махали, запрошуючи до компанії. Майже весь салон автобусу був забитий моїми сокурсниками і сокурсницями. З двох груп на практику поїхало більше тридцяти чоловік. Хлопців було більше ніж дівчат, та це не дивувало: час «обязалова» давно вже пройшов, і далеко не всі наші троянди хотіли два тижні скніти на розкопках, тому обрали архівну альтернативу.

Балансуючи по підлозі автобусу я вирушив на «гальорку», попутно тиснучи хлопцям руки і киваючи дівчатам, з деякими з них навіть розцілувавшись в щічку. По прибутті привітався з друзями і ми почали робити надважливу справу: ховати горілку.

Ще на етапі підготовки до експедиції ми здали гроші на харчі та необхідне майно. Але, переважна більшість хлопців мала ще й окремий бюджет, який напряму стосувався міцних алкогольних напоїв і сигарет. Колегіальним рішенням було вирішено що пиво ми роздобудемо в місцевих магазинах, а ось із горілчаними виробами могли бути нюанси. Саме тому на одну із оптових баз вирушила окрема делегація яка мала наповнити декілька сумок горілкою та блоками цигарок.

Викладачі, які їхали з нами чудово все розуміли, але це не означало що ми мали право відкрито демонструвати свої наміри. Саме тому в мою дорожню сумку запихувалися «магнуми» з горілкою. Напевно, таке визначення більше підходило до вин, але слово гарне тож чом би й ні. Кожну пляшку треба було чимось перекласти щоб не дай боже не задзвеніло. Врешті решт, великий мішок де була горілка показав дно, а я с сумом констатував що добратися до необхідних речей буде складнувато.

— Ну що, наче все складається як треба, пора цю справу зприснути, — з цими словами один з моїх одногрупників на ім'я Мишко, дістав із наплічника запотілу «двушку» пива. Конденсат на стінках пляшки приємно холодив руки, а пиво було холодним і з приємною гірчинкою.

Зробивши декілька ковтків я передав пляшку далі. На гальорці розташувалися пассіонарії студентського руху, тому двушка пива знову до мене не дішла, скінчивши своє існування за пару чоловік до мене.

В автобусі стояв гомін, всі ділилися своїми враженнями від старту експедиції і млосного відчуття від приємного аромату майбутніх пригод. Я мляво відповідав на запитання товаришів, підтримуючи розмову короткими репліками. На розкопки ми мали їхати на початку червня, тому сесія здавалась в швидкому темпі і все це досить сильно виснажувало. Та врешті-решт сесія була здана, «хвостів» за мною не лишилося і можна було з чистою совістю їхати на практику.

Чим далі ми віддалялися від міста тим тихішими ставали розмови в середині автобусу, плавний хід якого впевнено заколисував найстійкіших балакунів. Попереду було два вільних місця, які не були відразу зайняті через сонце що било прямо в вічі. Тепер же автобус виконав поворот і цим потрібно було скористатися. Зайнявши вільне місце я притулився голову до вікна і почав дивитися на краєвиди. Автобус їхав повз невеличкі села, що розташувалися біля траси, поринав у густу тінь від придорожніх дерев, а потім різко виривався на просторі поля засіяні пшеницею. В такі моменти здавалося що навколо немає більше нічого окрім просторих полів, дорожньої нитки та автобусу, який мчав посеред цього розмаїття. З цією думкою я заснув.

***

Перехід від сну до реальності був досить неприємним: мене здорово струснуло і навіть трохи підкинуло вгору. Ошелешено махаючи головою я намагався зрозуміти що відбувається. Один погляд на вікно дав можливість розкрити цю нехитру таємницю: ми з'їхали з траси і зараз рухалися вбік села. Як часто-густо це буває в нашій країні, основна траса знаходилась в прийнятному стані, а ось дороги які вели до населених пунктів вже не могли похизуватися якісним покриттям та розміткою.