Дикий край

Розділ 1. Дорога під зливою

Дощ почався ще до сьомої. Звичайний осінній дощ, про який забуваєш за десять хвилин: дрібні краплі збиралися на вікнах офісу, повільно сповзали вниз і розмивали вогні міста за склом. О дев’ятій він перейшов у зливу. О пів на одинадцяту Максим стояв біля вікна майже порожнього офісу й дивився, як вода суцільною плівкою біжить по склу.

– Чудово, – сказав він.

За спиною тихо гули комп’ютери. Більше ніхто не озвався.

Максим озирнувся. У великій кімнаті, розрахованій на два десятки людей, горіло кілька світильників. Стільці були засунуті під столи, монітори погашені. На дошці біля дальньої стіни лишилися чиїсь ранкові каракулі: прямокутник, кілька стрілок, три розміри й велике питання біля одного з вузлів. На його власному моніторі досі висіла тривимірна модель металевої рами, і червоним світилася зона, через яку він просидів тут зайві дві години. Максим повернувся до столу, сів і ще раз покрутив модель мишкою.

– Ну давай, – пробурмотів він. – Покажи, чому ти вирішила жити окремим життям.

Модель, як і належить моделі, мовчала. Максим збільшив вузол: дві пластини, ребро жорсткості, болтове з’єднання. Нічого надзвичайного. Тільки після зміни навантаження програма вперто показувала деформацію трохи більшу, ніж йому подобалося. Формально все проходило.

Саме слова «формально» Максим і не любив. Якщо конструкція «формально проходила», то одного дня якийсь монтажник затягне болт не так, постачальник привезе метал на нижній межі допуску, а реальність докине ще одну дрібницю, якої не було в розрахунковій моделі. І всі ці «формально» зберуться докупи.

Він змінив товщину ребра, перерахував, подивився, похитав головою й повернув як було. Телефон біля клавіатури завібрував. 23:02. Нижче висіло повідомлення від матері, надіслане майже годину тому: «Ти ще на роботі?»

Він потер очі.

– От же ж.

Відповів: «Вже їду». Кілька секунд дивився на написане, потім дописав: «Майже». Так було чесніше.

Максим зберіг файл, залишив собі коментар на завтра й закрив програму. Коли монітор згас, у чорному екрані на мить відбилося його обличчя: двадцять сім років, темне волосся, яке давно пора підстригти, легка щетина. Синці під очима були не драматичні, звичайні. Кілька тижнів роботи було трохи більше, ніж хотілося. Він потягнувся, і спина відгукнулася тупим болем між лопатками.

– Спорт, – сказав Максим своєму відображенню. – Обов’язково.

Відображення дивилося скептично.

– З понеділка.

Тепер у нього були всі підстави не вірити. Максим вимкнув світло, закинув рюкзак на плече й пішов до виходу.

На парковці його зустріла стіна води. Максим зупинився під козирком.

– Та ви знущаєтесь.

Машина стояла за якихось двадцять метрів. Він оцінив відстань, потім силу дощу, потім знову відстань. Жоден параметр від цього не змінився.

– Добре.

Капюшона не було. Парасоля лежала в машині, бо там вона, очевидно, найкорисніша. Максим побіг. На четвертому кроці вода потрапила за комір, на сьомому він ступив у калюжу, а на дванадцятому зрозумів, що бігти вже нема сенсу: джинси промокли майже до колін. Але біг далі. У машину він упав злий і мокрий до нитки й ще кілька секунд сидів, слухаючи власне хекання. Двадцять метрів.

– Спорт, – нагадав він собі й запустив двигун. – Точно з понеділка.

Двірники пішли з боку в бік і навіть на максимальній швидкості ледве встигали зганяти воду зі скла. Максим увімкнув обігрів, витер рукавом обличчя й поволі виїхав із парковки.

Нічне місто під дощем здавалося іншим. Світло ліхтарів розтікалося по мокрому асфальту довгими жовтими смугами, світлофори лягали в калюжі червоними й зеленими плямами. Машин було мало, але гнати не хотілося: подекуди вода вже не встигала йти в стоки. Максим тримав кермо обома руками. Попереду якась машина влетіла колесом у глибоку калюжу й підняла цілу хвилю.

– Молодець.

Навігатор обіцяв сорок три хвилини до дому. Максим позіхнув. Радіо розповідало про погіршення погоди, підтоплення в кількох районах і сильні пориви вітру. Він додав гучності.

– ...рекомендують за можливості утриматися від поїздок і не залишати автомобілі під деревами та рекламними конструкціями...

Годинник показував 23:19.

– Дуже своєчасна порада.

Він вимкнув радіо. Лишилися шум дощу, рівний хід двірників і гудіння двигуна. За кілька хвилин телефон у тримачі пискнув, і маршрут попереду почервонів.

– Що там ще?

Затор був невеликий, але в таку годину й таку погоду нічого доброго він не віщував. Спершу Максим побачив аварійні вогні, потім поліцейську машину й конуси. За ними в темряві лежало дерево, ціле, впале поперек двох смуг разом із дротами. Поліцейський у світловідбивному жилеті махав рукою, розвертаючи машини. Навігатор уже перебудовував маршрут: «Новий маршрут знайдено. +18 хв».

– Звичайно.

Він розвернувся.

За десять хвилин нормальна дорога скінчилася. Асфальт формально лишався, але Максим почав підозрювати, що це слово тут уживають з історичних причин. Навігатор упевнено вів його через приватний сектор, потім вузькою дорогою між деревами, а далі туди, де ліхтарів не було взагалі. Максим скинув швидкість.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше