Розділ 13

Тея

Як тільки ми дісталися додому, я одразу вирушила до своєї подруги – Ратани. Боги не проігнорували мої молитви, і там на мене вже чекав лист від Гріта!

Я не писала наставнику Барта, що його звинувачують та шукають як дезертира. Просто просила написати мені, як із ним зв’язатися. Я все ще сподіваюся, що це якась помилка. А може Барт виконує спецзавдання? Я не вірю, НЕ ВІРЮ, що він міг так вчинити!

Тремтячими руками розгортаю листа і швидко пробігаю очима по рядках. Нічого! Жодної інформації про Барта… Гріт обіцяє зв’язатися з ним і написати мені, як тільки щось дізнається. У листі немає жодних натяків на мою можливу вагітність, а це означає, що наставник про неї не знає. Напевно, це на краще, чим менше посвячених, тим легше зберегти таємницю. Пишу лист Гріту у відповідь із зазначенням своєї нової адреси та повертаюся до палацу.

Ще дорогою я домовилася з батьком, що линяти буду в нашій Східній резиденції.

– Коли ти збираєшся вирушити? Ти не хочеш узяти із собою Ратану? – дбайливо запитує батько.

Я задумалась. Узяти подругу із собою – непогана ідея! З її допомогою мені легше збігатиме від охорони. Дякую батькові за ідею і тут же пишу Ратані листа.

Поки чекаю відповіді, я маю час, щоб зібрати все необхідне. Найближчим часом повертатися до столиці я не збираюся. Ще не знаю, що придумаю, але вдвох із подругою ми впораємося!

Ердан

Богиня Гір! Я розлючений! Я ніколи не думав, що в королівстві настільки розвинена бюрократія! Ні, звичайно, усі ці папірці важливі та без них був би повний бардак. Але чому я не можу отримати інформацію, куди відправили Барта прямо тут і зараз? Другу добу ми стирчимо в цьому Богами забутому містечку на Північному кордоні та очікуємо відповіді на просте запитання: куди відправили засуджених із 14-го блокпоста?

Щоб не марнувати час і зайняти себе хоч чимось, вирушаю в найближчий гарнізон з інспекцією.

Мене зустрічає начальник гарнізону – дуже літній, я б навіть сказав – надто літній дракон, на ім’я Мірас, і вже з першої хвилини знайомства я розумію, що не лише в центральних гарнізонах усе далеко не райдужно.

Відправляю одного з підлеглих Фрая з листом до Ізира, з наполегливою вимогою знайти мені ще одного надійного начгара. Уже збираюся запечатати конверт, але про всяк випадок прошу терміново підібрати трьох. Задумуюсь… Ні, краще п’ятьох. Щось мені підказує, що я знайду роботу їм усім…

Відправивши посланця, я повернувся до розмови із начгаром. Уже колишнім взагалі-то, але із цими виникли непередбачені ускладнення.

– Отже, юначе, Ви стверджуєте, що Ви – наш король? Дивно, я добре знайомий із королем Грегом, я пам’ятаю його ще коли він був у мене в гарнізоні на стажуванні. Не сперечаюся, Ви чимось нагадуєте його, але Ви – не Грег!

Я вже навіть не гарчу, та й шипіти перестав ще годину тому. Я тільки подумки скиглю.

– Я всоте вам повторюю, Мірасе. Я не король Грег! Я його син, король Ердан!

– О! Милий хлопчик Грег одружився?

– І навіть встиг овдовіти, та зараз, я – король Диких Земель.

– Так Грег помер? Як шкода!

– Грег – живий і здоровий, дякую Богам! – Я вже збився з рахунку, яким колом ми пішли.

– То чому він сам не прилетів?

– Тому, що король тепер я!!

– Я радий за вас! Ви такий приємний хлопець! Так, де зараз король Грег?

Некрилаті Боги! Якби я знав, де зараз батько, я вже давно за ним послав би! Але як пояснити старому, що збожеволів, що влада в королівстві змінилася??

Фрай намагається врятувати ситуацію і тихо шепоче мені на вухо:

– Указ. Нехай відшукають в архіві. Коли ти зайняв трон, по всіх гарнізонах було розіслано відповідний Указ.

– Ти впевнений, що в цю глухість доходять королівські Укази? – стогну я.

– Сподіваюся. Я особисто віддав розпорядження їх надіслати!

– Але не особисто доставив, а отже, не факт, що вони його отримали. Я вже ні в чому не певен!

– Я вже теж… – важко зітхає Фрай, а в мене з’являється думка.

– Можливо, вийдемо на плац, – пропоную начгару, – Ви підкоритеся наказу Золотого Дракона?

– Мій хлопчику, – сумно відповідає мені старий, – мої очі… Я вже майже нічого не бачу!

– О, Боги! Якого… тут взагалі відбувається?

Вилітаю з кабінету начгара й натикаюсь на майже такого ж літнього ад’ютанта.

– Сподіваюся, хоч би ви добре бачите? – запитую його майже ласкаво, наскільки це можливо в моєму стані.

– Д-да, – трохи заїкаючись, відповідає ад’ютант.

– Ходімо на плац! – гаркаю і швидким кроком виходжу на свіже повітря. Поки йдемо до плацу, диктую черговий наказ для виправляння Ізиру, про те, що мені треба ще парочка молодих ад’ютантів. Наказую надіслати негайно. Фрай трохи заминається, але потім просить не поспішати та почекати з надсиланням наказів до кінця інспекції.

– Ердане, мені людей не вистачить…