Розділ 10

Ердан

Офіційна частина заходу закінчилася швидко, тому що я розпорядився скоротити всі формальності, щоб не витрачати дорогоцінний час. Підписую договір, тисну руку Правителю Найнту і, пославшись на невідкладні державні справи, йду. Нехай Раян розважає Правителя та його дочку, а мені треба знайти Барта.

Забігаю ненадовго до свого кабінету і вже готуюся покинути палац, як з’являється Ізир.

– Мій королю, я підготував загін найшвидших драконів. Як Ви наказали! – повідомляє Ізир, і я морщусь, він усе ще в образі глибоко винного.

– Добре, Фрай полетить зі мною.

– Як скажете, мій королю!

– Ізире, годі вже! Я не беру тебе із собою тільки тому, що ти не досить швидкий! А я не хочу гаяти час.

Ізир – чудовий боєць, але він дуже важкий і повільний у польоті, а мені хочеться якнайшвидше дістатися гарнізону, де гвардійці залишили Барта.

Ізир тихенько скиглить, і я усміхаюся. Швидкість – це його хворе місце. У дитинстві ми завжди над ним кепкували, зате він відігравався там, де потрібна була сила й міць. Зіткнення з ним у польоті зазвичай для нас закінчувалося тривалою регенерацією.

– Я полечу слідом, якщо не заперечуєш, – наполягає Ізир. Нарешті він обходиться без улесливого «Мій королю».

– Не бачу сенсу, але й не заперечую. Розімни своїх гвардійців! А то, схоже, їм надто солодко в палаці живеться. До речі, ти підготував текст Указу, як я просив тебе? Щоби таких казусів більше не повторилося?

– Так, й із законниками вже погодив. Королівські гвардійці підкорятимуться тільки своїм начальникам і королю, – Ізир простягає мені теку з підготовленим для підпису Указом.

Я ставлю розгонистий підпис, і милуюсь ним деякий час. І є чим. Я довго тренувався! У програму навчання наслідного принца входило безліч предметів, у тому числі каліграфія. Мій підпис був розроблений фахівцями, і відточений багатогодинними тренуваннями. Зітхаю… Я годинами тренувався, поки Раян розважався і полював. Чим у цей час займався Барт?

Тихо гарчу на себе. Барт! Поки я тут віддаюся спогадам, він десь там чекає на трибунал…

Віддаю теку з підписаним Указом своєму секретареві та виходжу на майдан для зльоту, де на мене вже чекає моя охорона.

– Вилітаємо! – командую я, обертаюся та злітаю в небо.

Барт

Гауптвахта в гарнізоні – це просто окреме приміщення з ґратами та охороною. І моє виття розбудило всіх…

Після виховної «бесіди» з начальником варти, до самого ранку сиджу тихо, намагаючись не скиглити. Претензій я не маю, сам винний. Про що й заявив уранці начальнику гарнізону, коли мене привели до його кабінету.

Крім начгару, там був його заступник і один із молодших офіцерів. Буденно та монотонно ад’ютант зачитав наказ про те, що колишній кадет Барт засуджується до довічної каторги за дезертирство. Мені накинули формений кітель на плечі та демонстративно зірвали погони. Усе. Як я зрозумів, це був той самий горезвісний суд. Хоч не розпитували, не звинувачували та не ображали. Простенько і швиденько. І на тому спасибі.

Мене вивели на заднє подвір’я і занурили в екіпаж із ґратами, де вже були ще двоє таких, як і я – у кітелях без погонів. Нам роздали пляшки із чаєм із сон-трави й дали по шматку свіжого та ароматного хліба. Коли п’ять хвилин, відведених на сніданок, минули, нас зв’язали, й екіпаж досить спритно покотив дорогою. Вікна зсередини зачинені віконницями, крізь які мало що можна розглянути, але, швидше за все, нас повезуть на північний кордон, на будівництво укріплень.

Грег

– Гріте, що трапилося, навіщо ти мене викликав? Щось із Бартом? Він почав линяти?

– Це ти мені скажи! Грегу, як там Барт? У нього вже закінчилося линяння?

– В сенсі? Ти в мене питаєш?? Він же з тобою в школі!!

– Його направили на стажування до палацу, і я подумав, що ти, нарешті, прийняв рішення і забрав його із собою!

– Я не був у палаці більше як місяць, – стурбовано кажу й судомно намагаюся вирішити, що робити далі.

– А в Барта вже, мабуть, закінчилося линяння…

– Якщо ніхто не чув про золотого дракона й не вибухнув скандал на пів світу, значить усе гаразд! Він не золотий, і ми даремно турбувалися! – говорю зі слабкою надією, але раптом…

– Або з ним щось трапилося.

– Із чого ти взяв?

– Я отримав листа від його дівчини, вона не знайшла Барта в столиці та написала мені.

Дивуюсь. Виявляється, Барт уже має дівчину! А мені про це невідомо.

– І що, по-твоєму, могло статися?

– Знаючи, що ти не хочеш розголосу – будь-що. Хлопець тобі в рота дивився, найменше бажання був готовий виконувати. Він же ріс сиротою за живого батька.

– Ось тільки не треба на жаль давити! Не міг я його визнати! Ти уявляєш, який скандал вибухнув би!!! Та й Ердан із Раяном як би сприйняли незаконнонародженого брата? Раян і так виріс напівдиким і якби не Карада, не знаю, чим би закінчилися ці його втечі в гори! – я злюся, але подумки визнаю, що Гріт має рацію. Але вголос лише повторюю: – Не міг я його визнати. Не міг…