Розділ 6

Барт

Дорога до Скелястих Гір у мене зайняла три доби, хоча я був певен, що дістануся за півтори.

Я сильно ослаб, а ще шалено зголоднів. За весь час шляху мені тільки раз вдалося зловити невеликого кабанчика, а це мені на один зуб. Тим більше під час линяння, коли організму необхідне додаткове харчування.

У нашій школі, старшокурсників, у кого є сім’ї, на час линяння зазвичай відпускали додому. І вони поверталися задоволені, з гордістю демонструючи всім свою нову луску та хвалячись подарунками до повноліття від родичів.

Якщо чесно, то потай я сподівався, що батько забере мене. Хоча б тому, що не можна світити мою золоту шкуру перед усім світом!

Некрилаті Боги! Я так втомився, що мені вже здається – краще було б залишитися в палаці, хай навіть король Ердан замкнув би мене в підземеллі!

Тихо скиглю, і незабаром засинаю неглибоким сном, намагаючись прислухуватися до того, що відбувається довкола.

Дозволяю собі відпочити кілька годин і рішуче прямую вглиб Лабіринту Смертників, і вже за кілька сотень метрів натикаюся на перші обвітрені кістки, які, як і я, колись були драконом.

Намагаючись не думати про те, що на мене чекає далі, заглиблююся все далі й далі в ущелину. Через деякий час розумію, що дорогу назад мені знайти вже буде дуже складно, отже, далі летіти не варто. Знаходжу відповідну печеру, досить велику, з довгим вигнутим коридором, яким важко можу протиснутися в людському образі. Заходжу всередину, знову приймаю тварину форму й засинаю.

Ердан

– Знаєш що, брате, я думаю, ми тут даремно час втрачаємо, – говорить Раян, через кілька годин пошуку.

– Ти його не відчуваєш?

– Не відчуваю.

– Барт десь тут! Тут кругом його луска!

– Саме так! Подивися, таке відчуття, що він її спеціально натрусив. Я б саме так і вчинив!

– Довіряюсь твоєму досвіду, брате. Повертаємося, може Діган має новини.

У палаці нас зустрічає похмурий Діган. І мені стає ніяково. Хай там як, але Барт наш брат та член сім’ї. Я все більше злюся на батька, який приховував його від нас!

– Що з Бартом, є новини? – запитую Дігана.

– Щось є і мені це не подобається! – відповідає наставник.

– Викладай уже, годі тягнути ящірку за хвіст!

– Я допитав усю його десятку. Перед втечею він докладно розпитував про Лабіринт Смертників.

Присвистую, і, ризикуючи отримати догану від наставника, голосно і квітчасто лаюся. Але Діган на це ніяк не реагує, проте прориває Раяна.

– Ердане! Тримай себе в лапах! Через це гаденя, ти зовсім самоконтроль втратив!

Я шокований поведінкою молодшого брата, але розумію, що Раяну просто треба було вплеснути емоції. Про всяк випадок частково обертаюсь, раптом у бійку полізе. Але Діган повертає нас обох до реальності.

– Досить поводитися як малолітки! – гарчить наставник. – Я вже направив загін до Лабіринту, але краще вам туди самим вирушити. Без вашого з ним ментального зв’язку мої можуть роками обшукувати ущелину! А хлопець там довго не протримається, туди навіть живність не заходить, тож полювати йому нема на кого. Та він і не зможе, линяння в самому розпалі! Ми маємо 3–4 дні, щоб його знайти. Не витрачайте дарма час.

Діган має рацію, без їжі, та ще в линянні, у Скелястих Горах Барт недовго протримається. Та і знайти дорогу назад, якщо виживе, йому буде складно.

На одну лише хвилину забігаю до Ксі, попередити, що відлітаю на кілька днів, й одразу ж вирушаємо з Раяном у дорогу, у супроводі десятка королівських вартових. Діган залишається в палаці – координувати пошуки.

Ми не робимо зупинки для сну, пригальмували лише кілька разів, щоби поїсти, і, приблизно через добу, приземляємось біля підніжжя Скелястих Гір, перед входом до Лабіринту Смертників.

Нас зустрічає Ізир, і я дивуюсь, побачивши його так далеко від Істинної. Раптом здогад осяює мене:

– Акіра вагітна?

– І тобі привіт, Ердане!

– Привіт, привіт! Так що, я маю рацію??

– Так, ми чекаємо на малюка! – широко усміхається друг.

– Може, повернешся до дружини?

– Діган сказав, що я тобі тут потрібний. Що трапилося?

– А він не пояснив?

– Ні, сказав, що ти сам усе розкажеш, якщо вважаєш за потрібне. Але я не наполягаю…

– Я не приховуватиму від тебе, але прошу не поширюватися.

– Ти ж мене знаєш, Ердане! – трохи скривджено шипить друг.

– Знаю. Тому й довіряю нашу сімейну таємницю. Ми шукаємо нашого брата.

Ізир здивовано зиркає на Раяна й підіймає брову.

– Барт – незаконнонароджений син Грега. Батько ховав його в Західній військовій школі. Яким чином він опинився на стажуванні в палаці, та ще й перед линянням, я не знаю. З батьком зв’язатися не виходить. Він усе ще приховує від нас свою Істинну, і де він зараз я не уявляю.