Розділ 4

Барт

Сьогодні нас відправили супроводжувати короля із сімейством на пікнік, на озеро. Королева Ксі та принцеса Карада пораються з дітьми, а король Ердан та принц Раян влаштовують акробатичні баталії в повітрі, і я із захопленням спостерігаю за ними.

Два золоті дракони, порушуючи всі закони природи, роблять такі номери, що в мене дух захоплює! У променях сонця їх луска блищить, до того ж іноді вони випускають полум’я і з боку складається враження, що це не два дракони, а один величезний потік вогню танцює в небі, поділяючись на кілька дрібніших і потім з’єднуючись знову.

Я задивився на це неймовірної краси видовище та отримав потиличник від мого десятника.

– Гей, молодий, ти не на ярмарку! По сторонах дивися, не забувай хто ти, і навіщо тут!

О, так, я добре пам’ятаю, хто я, і розумію, що навряд чи ще колись побачу політ моїх золотих братів. Ще дорогою до озера я став об’єктом глузувань із боку товаришів по службі. Найнешкідливішою з них була пропозиція відправити мене на розвідку в Скелясті Гори, до Лабіринту Смертників. Це довга і звивиста ущелина із численними розгалуженнями та печерами. Вважається, що одного разу потрапивши туди, вибратися вже неможливо, знайти вихід і повернутися ще ніхто не зміг. Але через те, що з мене сиплеться луска, мені нічого не загрожує, за нею, впевнені вони, я і знайду дорогу назад.

Мої товариші по службі сміються і зубоскалять на цю тему, а я замислююся. Будь-який жарт несе в собі здорову думку. Мені треба десь зникнути, як мінімум до закінчення линяння. То чому б не в Лабіринті Смертників? Що я робитиму потім – поки не знаю. Але, як завжди казав мій наставник: розв’язувати проблеми треба в міру їхнього виникнення.

Вдаючи що підтримую загальний веселий настрій, я постарався дізнатися якомога більше про Лабіринт Смертників. З десятка жахливих і здебільшого неправдоподібних історій, я вивудив цінну для мене інформацію: напрям і відстань до потрібної мені ущелини, а також розуміння того, що там шукати мене ніхто не буде.

Коли ми повернулися до палацу, з’ясувалося, що моє линяння, що наближається, помітили не тільки товариші по службі, а й начальник королівської варти – Діган, і мій десятник наказав мені негайно з’явитися до начальства.

– Бігом до начальника варти, тільки прошу тебе, усіма Богами заклинаю, не обертайся! Прибиральниці твою луску по всьому палацу знаходять! Мені вже висловили із цього приводу.

– Зрозумів, – коротко відповідаю і бігом, як і було наказано, вирушаю до кабінету Дігана.

Якби я обернувся, то за дві хвилини облетів би палац, але десятник заборонив, тому вирішую зрізати шлях, і йду навпростець через західне крило, де розташовуються покої принца Раяна. Я був упевнений, що там нікого не буде, бо настав саме час вечері. Але, як і минулого разу, пригальмовую в одному з коридорів, почувши розмову братів.

– Бачив його сьогодні? – Чую голос короля Ердана, і якесь внутрішнє почуття підказує, що це він про мене.

– Так, з нього луска сиплеться як голки із засохлої ялинки, – з усмішкою відповідає принц Раян.

– Щось тебе на лірику потягнуло, братику. Чи не пікнік на ТОМ озері, тебе на ліричний лад налаштував? Думаєш, я не знаю, навіщо ви з Карадою туди літаєте регулярно? – сміється король Ердан. Я чую, як гарчить Раян, потім лунає шум, схожий на невелику бійку, гарчання та шипіння.

Через деякий час звуки боротьби затихають, потім Раян каже:

– Я спостерігав за ним у польоті, якщо в мене й були сумніви, то вони розвіялися.

– А я довідувався: хлопець закінчив Західну школу. Ти ж знаєш, туди беруть тільки дракончат зі шляхетних родів.

– У курсі, саме там батько регулярно погрожував мене замкнути. То що ти дізнався?

– За документами він сирота, батьки загинули в Північному конфлікті. У школі з першого обороту, до цього жив у якихось нібито далеких родичів. Та ще, до нього був приставлений власний наставник. Гріт. Пам’ятаєш його?

– Звичайно! Батько не давав про нього забути, регулярно обіцяючи нас «познайомити» років на десять як мінімум! – Судячи з голосу, Раян зовсім не хотів навчатися у військовій школі. Дарма він відмовився. Мені там подобалося. Хоча, мені нема із чим порівнювати, я просто не знав іншого життя.

– І ще дещо. Грег регулярно відвідував школу. Й аж ніяк не з інспекцією. В інших навчальних закладах батько жодного разу не засвітився. – Ерданові слова мене насторожили. Мало хто ще складе два і два, і прийде до тих самих висновків, що і він.

– Так ти думаєш, вони спілкувалися і Барт знає? – дивується Раян.

– Впевнений у цьому.

– Тобто, на твою думку, він не випадково на стажування до палацу потрапив?

– Я не вірю в збіги! – шипить Ердан.

– Припускаєш, він хоче використати своє походження та заробити за мовчання тепле містечко? – робить ідіотський висновок Раян.

– А чому б і ні? Якщо він досить багато спілкувався з батьком, то, напевно, перейняв у нього якщо не всі, то багато його звичок. – Ха! Знав би Ердан, як мило ми спілкувалися з Грегом у його рідкісні візити до школи. Я повинен був демонструвати, чому навчився за цей час, так що моє спілкування з батьком виглядало як здавання заліків із фізичної підготовки, польотів, бойового мистецтва та ще десятка дисциплін. До кінця візиту я ледве доповзав до свого ліжка, і просто валився з ніг від утоми.