Глава 2

УЛЯНА

Мама розмовляє телефоном зі своєю помічницею, а я не можу витримати. Мама не відповіла, а в мене всередині здіймається буря емоцій. З якими нелегко впоратися. Повірити не можу, що мама закрутила роман з молодшим за себе. Звісно, це не кримінал, напевно це нормально, але для мене це неприпустимо. Розумію, що у всіх нас різні смаки та вподобання. А ще, мабуть, я роблю завчасні висновки і дуже не хочу в це вірити.

Мені здається, я посивіла, доки мама поклала слухавку і як тільки вона кладе телефон на стіл, одразу питаю.

— Мам, то я права? Він молодший за тебе? Так? — ну не можу нічого з собою вдіяти. Вже дуже не хочеться мені, аби обранцем мами став отой шмаркач, на кілька років старший за мене.

Мама, хмикнувши, посміхається і знову присідає поруч.

— Ні, донечко, не так. Не знаю, про кого ти говорила, але моєму кавалеру п’ятдесят. Тож розслабся та не вигадуй. — вона посміхається і додає. — Звати його Мартин. І він солідний дядько. А той, про кого ти подумала, мабуть, однофамілець, або, може, якийсь родич, не знаю. — вона знизує плечима і посміхається. — Хоча у Мартина є син. Але вони погано ладнають і майже не спілкуються. Син мого коханого більше часу проводить за кордоном. Хоча час від часу приїжджає в Україну. Але, як на мене, він вихований та людяний.

Та мене ця інформація вже не хвилює, бо мені достатньо того, що мамин кавалер зрілий чоловік, а не якийсь хамовитий мажор.

— Донечко, у суботу у нас з Мартином заручини. Тож ти повинна виглядати принцесою. А завтра я хочу вас усіх познайомити. Тож наше знайомство відбудеться в одному із ресторанів Мартина. — вона заклопотано заглядає в мої очі і напружено цікавиться. — Не смію запитати, а де це наш Григорій Іванович? Чому його телефон уже декілька днів поза зоною?

Я лише посміхаюся і, розслаблено відкинувшись на спинку дивана, питаю у відповідь.

— Мам, а ти у соцмережі йому телефонувати не пробувала?

— Ні. — здивовано відповідає мама.

— А даремно, — сміюся я.

— Уляно, я щось не розумію... У вас знову таємниці від мене.

— Ні, мам, — серйозно заперечую. — Це не таємниця, це, походу, щось вірусне, — глузую.

— Тобто?! Уляно, не лякай мене, — наказує мама. — Що ти маєш на увазі?

Хмикаю і вирішую сказати правду. Тепер можна. Думаю, дідусь не буде сердитися. Та пізно тепер.

— Коротше, мам. Дідусь познайомився з однією зачотною мадам. І от уже декілька днів відпочиває з нею в Еміратах... А тут ще й ти заміж зібралася... Кажу ж, щось вірусне. Бачу, потрібно вшиватися від вас, а то ще й я таку заразу від вас підхоплю. Що тоді робити?

— Заміж виходити, Уляно. — сміється мама. — Саме пора. Он твої однокласниці заміж одна за одною вискакують, а ти чого чекаєш?

— Принця на білому коні, — відмахуюся.

— Принця, можна й не діждатися. А то принць зістариться, кінь здохне...

— Мам, ну не драматизуй, — гримаю я, сміючись.

А мама, піднявшись, йде кабінетом і озвучує свої думки вголос.

— Ну гаразд, ти, а от мій татусь... Справді не чекала. — здивовано зізнається вона. — А він, виявляється, ще той конспіратор.

Я закладаю руки на грудях і сміюся.

— Мам, у кохання немає віку. Ну подумаєш, закохався чувак. Що тут такого? — і, ледь стримуючи смішок, додаю. — Подумаєш, буде два весілля замість одного. Хіба це погано?

— Та ні. — розгублено кліпає мама. — Але ж міг хоч щось розповісти. А це у нас таємниці Мадридського двору виходять. — з посмішкою обурюється вона.

— Мам, не починай. — прошу і констатую факт. — Схоже, ви одне від одного не відстаєте. Немов справді батько та донька.

Від розмови відволікає мій телефон. Це Макс турбує.

— Вибач, мам, мушу відповісти.

Піднявшись, знімаю слухавку і ще не встигаю нічого сказати, як у трубці чую голос Юлі.

— Улясю, ти вже все зібрала? Торба на відпочинок вже готова? Чи ти, як казала, береш лише капелюх та купальник?

От дідько. Я лише тепер згадала про нашу домовленість. З усіма справами я забула про те, що ми домовлялися минулої суботи увечері.