Захід: Відлуння Графської пристані

    Севастополь на суші здавався надто величезним, надто величним і дзвінко порожнім для тих небагатьох людей, які в ньому залишилися.
    Коли Гончар і Ліка піднялися від плавпричалу широкими кам'яними маршами Графської пристані, поїденими солоними вітрами, місто оглушило їх не звичним шумом портової метушні, а гулкою, вимерзлою, майже музейною тишею.
    Гранітні східчасті парапети, білі класичні колонади й суворі широкі проспекти, колись спроєктовані для сотень тисяч мешканців, парадних маршів і карбованого кроку колон військових гарнізонів, тепер стояли напівпорожніми.
    Свіжий морський вітер вільно ганяв Катерининською вулицею сухе дубове листя, клапті старих вицвілих плакатів, дрібний черепашковий пил і суху сольову крихту.
    Монументальні триповерхові будинки з білосніжного інкерманського каменю, з фігурними ліпними балконами, чавунними ґратами й високими арковими вікнами, дивилися на акваторію темними провалами вибитих шибок.
    Севастополь десятиліттями будували як закриту, міцно укріплену військово-морську базу, і коли настало Перемир'я, його вичистили майже дочиста.
    Військовий контингент, офіцерський склад, штабні служби, технічні фахівці оборонних заводів та їхні родини евакуювали організовано, лавиноподібно й суцільним потоком.
    До Новоросійська й далі на схід вивезли абсолютно все, що мало бодай найменшу бойову чи матеріальну цінність, а головне — все, що хоч якось могло триматися на воді.
    У місті залишилися лише ті, кому в буквальному сенсі слова нікуди було тікати.
    Це були цивільні, незаможні люди, не пов'язані з військовим відомством прямими контрактами й офіцерськими пайками: дрібні портові ремісники, торговці з нижнього ринку, обслуговчий персонал немілітаризованої частини порту, пенсіонери й родини без чоловіків-військовослужбовців.
    — Місто спорожніло десь на дві третини, — Гончар важко й розмірено ступив на вибоїстий, потрісканий асфальт Великої Морської, мірно постукуючи ціпком по сухому камінню. — Ті, хто залишився на суші, туляться виключно на нижніх поверхах і в цоколях. Нагору воду ручним насосом не подаси, дрова на четвертий чи п'ятий поверх тягати — спина відвалиться, та й зимові вітри там вибивають останні фанерні щити з вікон.
    Контраст між організованим плавучим світом бухти й застиглою сушею впадав у вічі на кожному перехресті.
    На воді, у Гончара, вирувало суворе, жорстко організоване й згуртоване судновим статутом життя ремісників, де кожна людина була намертво прив'язана до суднової вахти, пекарні, насоса чи дизельного генератора.
    На суші ж люди, розкидані величезними спорожнілими кварталами, жили відокремлено й розрізнено.
    Біля колишніх радянських гастрономів, книгарень та аптек диміли саморобні вогнища, складені з інкерманських блоків і цегли, вибитих із фасадів.
    — Гей, В'ячеславе Петровичу! — гукнув їм від дверей колишнього гастроному літній вусатий чоловік у промасленій стьобаній душогрійці. Перед ним на перевернутій дерев'яній скрині лежали пласти сірої сольової кірки й в'язки сушеної хамси. — Мідний кабель на обмін є? Чи, може, вугілля з дебаркадера ще залишилося?
    — Завтра Степан привезе катером пів мішка дрібного антрациту, — відгукнувся Гончар, зупинившись. — А ти, Миколо, рибу заготував?
    — Заготував, Петровичу, — зітхнув торговець, поправляючи хутряну шапку. — Та тільки на суші покупець бідний. У людей із цінностей — самий старий гардероб та посуд. Учора за відро солі й в'язку хамси мені пропонували настінний годинник із боєм. Нащо мені той годинник? Його в піч не кинеш і на хліб не намажеш.
   
    Вони рушили далі, піднімаючись схилом до Матроського бульвару.
    Попри очевидні злидні й занепад, Захід загалом не здавався приреченим чи вмираючим.
    На відміну від Сходу, який задихався в Керчі без вугілля й цілковито залежав від смертельно небезпечних контрабандних рейсів через бурхливу Протоку, тут відчувався зовсім інший, набагато надійніший запас міцності.
    На півночі, за Качею та Салгиром, справно виробляли електрику вцілілі вітрогенератори Тарханкутської станції, постачаючи базову енергію до ключових вузлів і насосів.
    Сакські та Сасикські озера забезпечували колосальний і стабільний запас солі — головного експортного товару всієї епохи, по який із усієї степової смуги та кримських передгір'їв тягнулися волові й кінні каравани.
    А багаті степові райони давали стабільний потік зерна, крупи й соломи, тож у Севастополі не знали того відчайдушного, голодного божевілля, яке постійною примарою нависало над підвалами Керченської артілі.
    Тут не було дитячих гільзових бірж, жорстоких сутичок за іржавий швелер і гарячкової боротьби за кожен метр землі. Був лише величезний, спорожнілий кам'яний каркас міста, який ті, хто залишився, поволі й без паніки освоювали, починаючи з найнижчих ярусів.
    — На Сході, у Керчі, люди щодня вигадують, як дотягнути до наступного вечора, — помітно тихіше промовила Ліка, дивлячись на стару, яка спокійно заварювала сушений чебрець на залізній грубці просто біля арки з розкішними іонічними колонами. — Там життя схоже на постійний бій. А у вас тут усе йде повільно, але рівно.
    — У Заходу просто є ресурси, дівчино, — відповів Гончар, звертаючи в бік Нахімовського проспекту. — Сіль, вітряки й глибока, захищена вода. На такому фундаменті можна триматися роками, якщо не метушитися, не панікувати й не чекати, що завтра за тобою припливе адміральський катер із безплатним пайком.
    Вони піднялися на другу терасу, де серед напівзруйнованих будівель колишнього штабу стояв спорожнілий п'ятиповерховий житловий будинок.
    Із вікна першого поверху валив густий сизий дим соснових дров. На балконі стояла літня жінка в охайній в'язаній шалі й акуратно розвішувала на мотузці випрані серветки.
    — Добридень, В'ячеславе Петровичу! — згори долинув її чистий, інтелігентний голос. — Як там наша Південна бухта сьогодні? Не замерзає?
    — Ще рано замерзати, Олено Сергіївно, — підвів голову Гончар. — Як ваші книжки? Не топите ними грубку?
    — Що ви! — жінка приклала руку до грудей. — Я краще суху акацію у дворі пиляти буду, ніж хоч один том із домашньої бібліотеки кину в топку. Учора ось перечитувала дорожні нотатки про дослідження Криму. Якщо вашим людям на «Співочому» знадобляться дитячі книжки — заходьте, у мене весь другий поверх відведено під читальню.
   
    Гончар кивнув їй і повернувся до Ліки:
    — От бачиш? Колишня вчителька літератури. До Новоросійська не поїхала, хоча племінник-капітан кликав. Сказала, що хтось має залишитися охороняти міські бібліотеки й архіви. На суші таких людей багато. Вони не вміють варити сталь чи перебирати дизелі, але без них ці білі будинки перетворилися б на звичайні печери.
    Трохи далі, у колишній будівлі Військово-морських зборів з облупленим позолоченим ліпленням, розмістилася артільна майстерня з пошиття й ремонту взуття. З високих аркових вікон, де раніше гриміли оркестри й влаштовували офіцерські бали, тепер долинав розмірений, важкий стукіт шевських молотків і запах гарячого шевського вару. Старий котельник із судноремонтного заводу, який утратив праву руку ще до Перемир'я, пристосував під затяжні верстати масивні дубові столи з колишнього адміральського кабінету. Тут-таки, просто біля дверей, стояли дерев'яні діжки з прісною водою, яку раз на день привозив кінним возом водовіз із Чорної річки. У цьому місці люди суші перетиналися зі світом бухти: за нову пару полотняних чув'яків або підбитий залізом каблук шевці отримували від Гончара в'ялену рибу, суднову ганчірню й гас для ламп. Суша переробляла залишки колишніх багатств, поволі й гідно пристосовуючи пишні військові палати до простих і суворих комунальних потреб.
    Проходячи повз величну будівлю Покровського собору, чиї блакитні бані трохи потемніли від кіптяви й солоних туманів, Ліка помітила, як на широкому мощеному подвір'ї вишикувався акуратний ряд возів. Кримські селяни з Бахчисарайського району та з Бельбекських садів привезли на обмін сушені яблука, мішки з ячмінною крупою, гарбузи й важкі круги спресованого овечого сиру. Місцева торгівля не нагадувала галасливий і відчайдушний керченський барахол, де кожен крик здавався останнім криком перед смертю. У Севастополі торгувалися стримано, майже мовчки: мішок солі із Сакських озер коштував рівно два мішки зерна, а пара кованих суднових цвяхів цінувалася нарівні зі срібною монетою. Сіль і зерно створювали тут той самий невидимий баланс, який утримував місто від остаточного розпаду. Це не було довоєнне процвітання — це була сувора, розважлива стабільність, за якої кожен знав своє місце й справжню ціну своєї праці.
   
    Вони вийшли на широкий оглядовий майданчик просто над Південною бухтою, звідки відкривався приголомшливий панорамний краєвид на мертві й живі корабельні туші.
    Гончар сперся обома руками на бронзове руків'я ціпка й довго, не кліпаючи, дивився на сіру воду, затягнуту нафтовою плівкою.
    — Твій Пал Санич дуже любить писати красиві, гучні слова, — раптом промовив він, і в його суворому голосі вперше промайнула глибока, ледь вловима теплота. — Пам'ятаю, як він уперше приїхав на наш судноремонтний завод. Давно це було, ще за мирних часів, я вже й не пригадаю, за скільки років до Війни. Молодий був, у випрасуваному чорному френчі, з новеньким планшетом і блокнотом у шкіряній палітурці. Газета «Знамя» відрядила його написати великий розгорнутий нарис про модернізацію наших плавучих доків і ремонт крейсерів. Він тоді цілий місяць у мене в третьому цеху просидів. Усе допитувався в робітників та інженерів, у чому полягає найвища поезія металевої заклепки, свіжого зварного шва й швартовного кнехта.
    Ліка ледь усміхнулася, уявивши молодого Пала Санича:
    — Пал Санич і зараз зовсім не змінився. Для нього кожна новина чи подія — це маніфест, примітка до історії й заклик до дії.
    — От-от, — сухо хмикнув Гончар. — Цілий місяць він ходив навколо моїх доків, записував у зошит пафосні фрази про сталевий щит Батьківщини, морську славу й непохитну перемогу людини над морською стихією. А я слухав його, слухав, а потім кажу: ти, кореспонденте, не пиши про щит і славу. Ти пиши правду. Пиши, що в мене на третьому плавдоку донний клапан стерся на два міліметри, насоси дихають на ладан, і якщо завтра цей клапан не залити бабітом і не відшліфувати вручну, то твій сталевий щит разом із доком і двома есмінцями сяде на мул за чотири хвилини.
    Гончар перевів подих і тихо повів далі:
    — Він тоді вперше закрив свій планшет, відклав олівець і сів із нашими слюсарями за промаслений креслярський стіл. Три дні сидів, розглядав креслення, відтирав ганчір'ям мазут із пальців. І тоді зрозумів головний закон: світ тримається не на красивих гаслах і газетних передовицях, а на точному допуску в пів мікрона й вчасно затягнутій гайці.
    — Але ви ж усе одно подружилися? — запитала Ліка.
    — Подружилися, — кивнув Гончар. — Бо ми з ним, хоч і різні, але з однієї рідкісної породи. Ми обоє віримо: якщо людина кидає свою справу, не доводить до кінця креслення чи статтю, то на місці її праці миттю виростає бур'ян і запустіння. Санич торгує словом і словом зігріває людей — йому потрібні трибуна, газетний тубус, друкарська фарба й читач. А я звик вимірювати життя сухим, жорстким розрахунком. На скільки діб роботи вистачить солярки в цистерні, який відсоток зношення гребного вала, чи витримає сосновий місток удар штормової хвилі за північно-східного вітру. Без його слова люди занепадають духом, а без мого розрахунку — тонуть. От і виходить, що ми — два крила одного птаха.
   
    Вони рушили далі краєм урвища, де старий чавунний парапет був виламаний і вивезений до майстерень на переплавлення.
    — А коли надійшов наказ про виведення флоту? — обережно запитала Ліка, вдивляючись у його суворе, порізане глибокими зморшками обличчя. — Вам же пропонували евакуацію?
    Гончар важким, довгим поглядом окинув безмовну акваторію бухти.
    — Пропонували, — тихо сказав він. — Я на цьому заводі сорок років пропрацював. Кожну металеву секцію, кожен підводний шов на цих есмінцях і сторожовиках знав, як власні пальці. Наказ про Перемир'я й виведення надійшов уночі. Військових вантажили жорстко, суворо за оперативними списками: офіцери, техніки, особовий склад, архіви, родини. На причалах стояв страшний гул працюючих дизелів. Наш старший морський начальник особисто пхав мені в руки евакуаційний лист. Казав: їдьмо, В'ячеславе Петровичу, на Кавказі чи в Новоросійську такі корабели на вагу золота, житло дамо, платню.
    — І чому ви не піднялися на трап катера?
    Гончар мовчав дуже довго. Осінній вітер скуйовджував його густі сиві вуса, кидав в обличчя сухий пил і дрібні бризки з набережної.
    — А хтось же мав залишитися доглядати за всім тим, що вони покинули, — промовив він із глибокою, непохитною твердістю.
    І в цих простих словах Ліка з раптовою, щемкою ясністю почула далеке відлуння власного батька, який так само відмовився покинути руїни керченського маяка й ступити на палубу останнього катера, що відпливав.
    — Не можна просто завести двигуни, віддати швартови й удавати, ніби за твоєю кормою нічого й ніколи не було, — вів далі Гончар. — Тут, на Братському кладовищі на Північному боці, лежать мій дід, батько й дружина. Тут заводи й доки, які ми власними руками будували й відновлювали. Якби всі майстри й робітники пішли на той останній катер, це місто за місяць розікрали б на метал, спалили й перетворили на дике поле. Військові пішли — і офіційний флот закінчився. А залізо, верстати, кораблі й прості люди залишилися. І комусь треба було зв'язати їх докупи, щоб вони не пожерли одне одного в боротьбі за іржавий цвях.
   
    Вони повільно спустилися широкими прольотами назад, до білосніжної колонади Графської пристані, де сухий береговий вітер змішувався з гіркуватим запахом суднових топок і моклої пеньки. Звідси, від самої межі суші й води, Севастополь уже не здавався мертвим чи покинутим. Він нагадував величезний корабель, застиглий у камені й поставлений на вічний прикол біля рідного берега. Верхні палуби цього корабля — порожні парадні вулиці та штабні корпуси — пустували й продувалися вітром, але в нижніх трюмах, біля самого урізу води, вирувало справжнє, вперте життя. Там диміли камбузні труби, стукотіли молотки й бряжчали якірні ланцюги. Місто не померло — воно просто стиснулося до меж робочого плавпричалу, зосередивши всю свою силу й пам'ять у м'язистих, замащених мазутом руках тих кількох сотень ремісників, які відмовилися відпливати останнім евакуаційним катером.
    Вони повільно рушили назад до «Співочого фрегата».
    Величезне кам'яне місто довкола них мовчало, але в цій тиші більше не було мертвотної чи моторошної глухоти.
    Унизу, в глибокій Південній бухті, рівно диміли труби «Співочого фрегата», на плавучих доках ритмічно гупали важкі молотки, і цей живий ритм роботи здавався єдиною справжньою, надійною опорою посеред величезного, зміненого світу.
   
    Із записів Ліки. Занесено до щоденника на ютовій палубі сторожового корабля «Смітливий», Севастополь.
    «Сухопутний Захід уміє зберігати мовчання. На суші Севастополь здається величезною білою декорацією, з якої вивели основні гарнізони, залишивши тільки нечисленних мешканців. Порожні проспекти й монументальні площі, розраховані на стрункі колони, гулко відлунюють кожен крок. Але тут немає того відчайдушного, гарячкового виживання, яке душить наш Схід. У Заходу є своя невидима, але міцна подушка безпеки: вітряки Тарханкута дають базове електропостачання, Сакські озера — найціннішу сіль, а степові райони — зерно й хліб. Вони живуть бідніше, ніж у минулу епоху, але ця бідність стабільна, спокійна й не знає голодної паніки. Та головне протверезіння чекало на мене в розмові з Гончаром на Матроському бульварі. Я дивилася на нього й бачила свого батька, який так само відмовився ступити на трап останнього катера в Керчі. Гончар не вірить у газетний пафос і гучні гасла Пала Санича — він вимірює життя точністю зазорів, запасом солярки в тоннах і надійністю швартовного троса. Але саме на таких мовчазних старих, які відмовилися кидати свої іржаві доки, книжки й могили близьких, сьогодні й тримається вся ця земля. Військові пішли, забравши із собою знамена, карти й накази, а майстер Гончар залишився — щоб перетворити покинуті кораблі на єдиний живий і теплий дім для тих, кому більше нікуди йти».