Захід_Шостий причал

   Спуск з Інкерманського гряди забрав більше години.
   Стежка, розмита весняною талою водою та розбита коліями важких вантажних дрезин, петляла між порослими сірим мохом виїмками старих інкерманських каменоломень. Тут, у самій глибині Севастопольської бухти, повітря остаточно втратило суху степову солоність. Воно стало густим, важким, пахло мокрим черепашником, кіптявою кам’яного вугілля, розлитим мазутом і глухою, стоячою морською водою.
   Ліка спускалася повільно, ретельно вибираючи кожен крок. Збиті керченські чоботи ковзали по мокрій мергелевій крихті, а важкий планшет, набитий сирими блокнотами й тубусами, боляче бив по ребрах при кожному її кроці.
   Що нижче вона спускалася, то сильніше змінювався масштаб.
   Згори, з висоти Інкерманського плато, бухта здавалася пласкою свинцевою стрічкою, а кораблі — темними трісками, застиглими у воді. Але тут, біля самої кромки води, на Північному боці, мертвий флот поставав у всьому своєму велетенському, гнітючому розмірі.
   Першим, на що наткнувся погляд Ліки, був покинутий морський буксир, витягнутий на гальку догори черевом. Його іржаве, поїдене черепашками днище здіймалося над береговою смугою, мов туша кита, викинутого на мілину. Гвинти зі збитими лопатями стирчали в сизе небо, а крізь пробитий правий борт із тихим, неквапним плескотом входила й виходила мазутна хвиля.
   Трохи далі, притулившись одне до одного, наче від холоду, стояли три сторожові катери проєкту «Гриф». Їхні надбудови були напіврозібрані, ходові рубки розбиті, а зрізи кормових майданчиків катерів ішли у воду під небезпечним кутом. Між катерами й берегом був перекинутий дощатий настил, яким, обережно перебираючи руками й ногами, рухалася людина з плетеним із дроту кошиком за спиною.
   Це була не Керч із її гамором соляних фур і криками рибальських артілей на набережній. У Севастополі панувала монументальна, кам’яна тиша, яку зрідка прорізав сухий металевий дзвін — десь у глибині Південної бухти хтось бив кувалдою по товстому листовому залізу.
   Дорога вивела Ліку до залізничного насипу. Старі шпали, потріскані й просочені темним засохлим креозотом, тонули в густій прибережній траві та очереті. Рейки давно заросли травою, де-не-де між ними пробилися молоді пагони дикого мигдалю.
   На узбіччі насипу, на перевернутому чавунному кнехті, сидів старий у пошарпаній морській шинелі без ґудзиків і вицвілій безкозирці з обірваними стрічками. На колінах він тримав коротку вудку, зроблену з тонкого сталевого прута, і повільно, з ритмічністю годинникового механізму, опускав волосінь у щілину між двома затопленими понтонами.
   Ліка зупинилася за кілька кроків, намагаючись не шарудіти гравієм.
   — Здоровенькі були, — тихо сказала вона. — Де майстерню Гончара шукати?
   Старий не відразу повернув голову. Спочатку він струсив із вудлища велику краплю позеленілої води, обережно підтягнув волосінь і лише тоді перевів на Ліку тьмяні, помутнілі від катаракти очі.
   — А який тобі Гончар потрібен? — голос у нього був сухий, схожий на шелест дрібної гальки, яку прибій викочує на берег. — У нас тут Гончарів двоє. Один на Північному рогожу сушить та тріску продає, а той, що з флоту, — на плавдок зачепився, біля сьомого причалу. В’ячеслав Петрович.
   — Мені В’ячеслав Петрович, — кивнула Ліка. — Від Пала Санича з Керчі.
   Старий підняв густу, кошлату брову, порізану давнім пороховим шрамом.
   — З Керчі... Далеченько ж ти прийшла, дівко. Тільки Пала Санича тут десять років не бачили. Думали, повмирали ви там, на своїй Протоці, чи зовсім під артільників лягли.
   — Не повмирали, — Ліка підтягнула лямку планшета. — Редакція працює.
   — Редакція... — старий скривився в усмішці, оголивши порожні ясна. — Журналістка, значить. Ну, йди вздовж берега, повз вугільню. Побачиш великий залізний плавдок — на ньому водолазна вишка стоїть і чорний прапор із рогожі. Там у нього цех. Тільки під ноги дивись: на першому настилі дошки гнилі, у воду шубовснути — раз плюнути, а вода в нас тут холодна, мазутна, до кісток пробирає.
   Ліка пішла далі вздовж берегової лінії.
   Тут берег змінювався на кожному кроці. Тверда суша поступово втрачала свої обриси, розмиваючись у ланцюжок напівзатоплених пірсів, дерев’яних містків, хитких сходнів і старих барж, скріплених між собою товстими, проржавілими ланцюгами.
   Севастопольська бухта не просто прийняла покинуті кораблі — вона зрослася з ними.
   На борту величезного морського транспорту, що сів кормою на мілководді в мул, висіли саморобні дерев’яні драбини. Крізь квадратні вирізи ілюмінаторів стирчали тонкі бляшані труби кустарних пічок, з яких тягнувся солодкуватий дим дубових дров і паленої гуми. На верхній палубі, між гарматними тумбами зі знятими стволами, тягнулися мотузки для білизни — на них сохли суконні онучі, старі замащені роби й перешиті дитячі штани.
   Шлях перегороджувала стара вугільна естакада — напівзруйнована залізобетонна конструкція, під якою чорніла величезна гора злежаного, вкритого крижаною кіркою вугільного пилу. Тут вирувало своє, окреме життя.
   З десяток чоловіків і підлітків у рваних ватянках, підперезаних шматками телефонного кабелю, вручну просіювали вугільну дрібноту крізь плетені дротяні сита. Почувши кроки Ліки по хрусткому шлаку, вони водночас припинили роботу. Чорні від вугільної кіптяви обличчя з яскраво-білими білками очей втупилися в чужинку.
   — Чия будеш, дівко? — від купи вугілля підвівся високий чолов’яга з лопатою в руках. Рукави його ватника були обрізані до ліктів, оголюючи жилаві руки, вкриті синіми татуюваннями. — На вугільню без плати не заходять. Тут кут Сакської Ради, тут своя пайка.
   — Я транзитна, — Ліка не стала зупинятися, але рука мимоволі потягнулася ближче до планшета. — Іду до плавдока Гончара.
   — До Гончара? — чолов’яга сплюнув чорну слину на шлак. — Гончар у нас правильний, залізяччя не краде, парові котли ремонтує. Тільки на містках біля шостого причалу обережніше ступай. Там учора вночі крайні понтони зірвало, колода переламалася. Провалишся — під паркан знесе, звідти тільки водолазним гаком дістануть.
   — Дякую за пораду, — кивнула Ліка й переступила через натягнутий на землі промаслений пеньковий канат.
  
   Шостий причал і справді зустрів її тріском прогнилих дощок. Перехід від вугільні до ланцюжка затоплених барж являв собою вузькі містки завширшки у дві дошки, перекинуті через триметровий провал із чорною, повільно колиханою водою. На дні провалу вгадувалися гострі шпангоути затонулого сейнера.
   Ліка затамувала подих, розставила руки для рівноваги й перетнула провал короткими, частими кроками. Дошки під чобітьми прогиналися, видаючи зловісний глухий стогін, а зі щілин бризкала холодна мазутна піна.
   За провалом повітря стало ще густішим від запаху зварювання, ацетилену й розігрітого олійного лаку.
   Плавдок В’ячеслава Петровича Гончара стояв трохи осторонь від основного ряду берегових споруд. Це була велетенська конструкція з темного металу, почорнілого від часу. Його високі бічні башти здіймалися над водою метрів на десять, відкидаючи глибоку тінь навіть цього ясного весняного полудня.
   Усередині доку, на сухому настилі між високими металевими клітками-кільблоками, стояв напіврозібраний катер. Навколо нього поралися двоє хлопців у грубих шкіряних фартухах, працюючи важкими зубилами й молотами.
   Ліка ступила на вузький дерев’яний місток, перекинутий від берегового кнехта просто до нижнього кормового ґратчастого майданчика доку. Місток відчутно хитався під ногами, тихо поскрипуючи сталевими розтяжками.
   — Гей, на доку! — гукнула вона, зупинившись посеред переправи. — В’ячеслав Петрович на місці?
   Один із хлопців біля катера припинив стукати, витер чолото тильною стороною брудної руки й крикнув кудись угору, у глуху тінь правої башти доку:
   — Діду! До тебе з берега! Із сумкою!
   Із вузьких залізних дверей, що виходили на верхній ярус башти, вийшов чоловік.
   Він був невисокий на зріст, широкоплечий, із сильною, трохи згорбленою спиною майстра, який звик повзати у вузьких відсіках і перегородках кораблів. На ньому була важка ватянка, пропалена в кількох місцях іскрами електрозварювання, і засмальцьований підшоломник, зсунутий на потилицю.
   Обличчя Гончара здавалося витесаним із того самого інкерманського мергелю: глибокі сухі зморшки біля губ, густі сиві вуса й очі — напрочуд гострі, темні, зі збереженою ясністю, майже молодою чіпкістю.
   Він неквапливо, вправно перебираючи сходинками вузлуватими пальцями, потемнілими від в’їдливої ковальської кіптяви, почав спускатися крутим залізним трапом-драбиною.
   — Хто така? — запитав він, спершись долонями на поручні біля основи трапа й уважно розглядаючи Ліку. — З міста? Чи з балки?
   — Я з Керчі, В’ячеславе Петровичу, — Ліка зробила крок уперед, ступивши на твердий металевий настил плавдока. — Від Пала Санича.
   Гончар завмер. Його густі сиві брови повільно зійшлися на переніссі. Погляд ковзнув до її артільного планшета, потертих чобіт, суконної шинелі.
   — Від Санича... — глухо повторив він. У його голосі не було бурхливих емоцій — лише сувора, приглушена роками тиша. — Санич іще живий, виходить? Усе так само людей паперами годує?
   — Живий. І редакція жива, — відповіла Ліка. Вона розстебнула бічний ремінець планшета, залізла в найвіддаленішу, потаємну кишеню й витягла невеликий предмет, загорнутий у шматок сухої промасленої ганчірки. — Він просив передати вам особисто. Без свідків і зайвих слів.
   Гончар мовчки кивнув хлопцям біля катера. Ті, не кажучи ні слова, підхопили інструменти й пішли вглиб доку, за важку брезентову завісу, що закривала вхід до ковальського відсіку.
   Коли на настилі залишилися тільки плескіт води між бортами та рівне гудіння вітру у вишці, Ліка розгорнула ганчірку.
   На її долоні лежав важкий, потертий латунний предмет — старий судновий лаг-сектор, прилад для вимірювання швидкості ходу, з вибитими на торці цифрами й глибокою насічкою, нанесеною вручну у вигляді двох схрещених якорів.
   Гончар узяв латунний сектор. Його грубі пальці з понівеченими нігтями з несподіваною ніжністю й точністю пройшлися по вибитих цифрах. Він повернув прилад до світла, пошкріб нігтем ту саму насічку, зроблену вручну, і глибоко, важко зітхнув.
   — Його сектор... — тихо промовив він, і в цій короткій фразі вперше проступило щось людське, що пробило суху броню старого майстра. — З «Гідрографа». Ми його ще до Війни знімали під час ремонту, коли катер викинуло на мілину біля Єнікале. Я тоді йому сказав: «Залиш, Пашко, на пам’ять. Раптом флот почнуть різати — за цим знаком одне одного знайдемо».
   Він підняв очі на Ліку. Тепер у його погляді не було підозри. Натомість з’явився той особливий, суворий інтерес, з яким старі корабели дивляться на молодих штурманів, що вперше заступають на вахту на містку.
   — То це ти і є та сама Птаха, про яку він писав в осінніх естафетах? — запитав Гончар, сховавши латунний сектор у глибоку кишеню ватянки.
   — Я, — тихо відповіла Ліка.
   — Що ж... — Гончар повернувся до залізних дверей, що вели до кубрика башти. — Ласкаво просимо до Севастополя, Ліко. Заходь у тепло. Питимемо чай із чебрецю й слухатимемо, як ви там, на Сході, живете без флоту.
  
   Кубрик Гончара містився в колишній штурманській рубці плавдока.
   Це було невелике приміщення з низькою металевою стелею, обшитою зсередини сухими сосновими планками. Тут стояло густе, стійке тепло: чавунна пічка-«крапельниця», що працювала на відпрацьованому мазуті й сухих соснових обрізках, тихо гуділа в кутку, осяваючи червоними відблисками дерев’яний стіл, завалений кресленнями, латунними циркулями й уламками манометрів.
   На полицях уздовж стін рівними рядами стояли сухі банки з болтами, мідними шайбами й запечатаними воском пляшечками з машинним мастилом. На цвяху біля дверей висів старий судновий хронометр у дубовому футлярі — його розмірений, важкий стукіт відлічував секунди севастопольського вечора.
   Гончар зняв ватянку, залишившись у синій суконній фланельці із засмальцьованими манжетами, й поставив на плиту закипати великий мідний чайник із пом’ятим носиком.
   — Влаштовуйся, Птахо, — він указав на дерев’яну лаву, накриту складеним удвоє повстяним матрацом. — Мішок свій до пічки не тулити, там у мене солідол у банці стоїть.
   Ліка обережно поставила речовий мішок і планшет на лаву, витягнула гудячі від утоми ноги й із насолодою розстебнула верхні ґудзики шинелі.
   Гончар дістав із скрині дві фаянсові кружки зі сколотими емальованими краями, кинув у кожну по дрібці сушеного чебрецю й залив окропом. У повітря здійнялася густа, запашна пара, миттю перебивши стійкий мазутний запах рубки.
   — Ну, розповідай, — сказав Гончар, сідаючи навпроти й обхопивши кружку широкими, темними долонями. — Як там Санич? Усе так само в підвалі на своїй друкарській машині стукає?
   — Стукає, — відповіла Ліка, зробивши маленький ковток гарячого чаю. — Одразу на двох видах паперу. На тому, що з Феодосії привозять, і на старому картографічному. Настя йому допомагає, коректуру вичитує. А Пашка-Рудий на складах Артілі сидить, ящики з літерами стереже.
   — Настя... — Гончар усміхнувся у вуса, і очі його потеплішали. — Настя дівчина тямуща, я про неї з листів Санича чув, він часто про неї писав. А Пашка... Пашка рудий, він і є рудий. Йому б тільки залізяччя крутити та на катерах літати. А Керч як? Тримається?
   — Тримається, — Ліка подивилася на вогонь у пічці. — Тільки важко нам. Протока замерзає, риби мало, Артіль кожен літр солярки бере на облік. Пал Санич каже, якщо перестанемо випускати газету, люди зовсім підуть у степ або ляжуть під солеварів. Газета — вона як маяк: поки вивішуємо її на стовп, люди знають, що Схід іще стоїть.
   Гончар довго мовчав, дивлячись, як травинки кружляють у гарячій воді.
   — Правильно каже Санич, — нарешті промовив він. — Газета — вона як судновий журнал. Якщо кинув вести журнал — вважай, корабель пішов без керування, просто на скелі. У нас тут, у Севастополі, журналів давно не ведуть. У нас кожен причал сам собі капітан.
   — А чому ви флот не ріжете? — запитала Ліка, кивнувши в бік темного вікна, за яким вгадувалися чорні силуети покинутих крейсерів і транспортів. — На степових перегонах кажуть, що Севастополь живе на металі. А у вас тут кораблі цілі стоять, тільки іржавіють.
   Гончар різко підняв погляд. У його очах промайнув суворий, непохитний запал старого заводського майстра.
   — Різати — великого розуму не треба, Птахо, — вагомо відповів він. — Приїдуть із Перекопу чи з Тамані з ацетиленовими різаками — за місяць усе на чушки розтягнуть, у печах переплавлять. А далі що? На чому людям жити? Корабель — це ж не просто залізо. Це дім. У ньому генератори, компресори, помпи. Якщо його зберегти, полагодити, перебрати двигун — він іще п’ятдесят років служитиме, коли влада отямиться й закони повернуться.
   Він підвівся, підійшов до столу й розгорнув один із великих, пожовклих від часу креслеників. На ньому був зображений поздовжній розріз великого плавдока й схема автономного водопостачання берегової лінії.
   — Ось моя робота, — Гончар постукав пальцем по синій лінії тушшю. — Ми з хлопцями за три роки підняли з затоплених мисливців п’ять дизель-генераторів. Відновили. Тепер у нас на плавдоку є власне світло, власні насоси. Качаємо воду з інкерманських штолень, постачаємо питну воду на весь Північний бік. А якби порізали тих мисливців на брухт — сиділи б зараз при свічках і пили мазутну ропу з калюж.
   Ліка дістала з планшета чистий блокнот і простий олівець.
   — Можна я про це напишу? Про ваші насоси й про те, як флот тримається?
   Гончар подивився на неї з ледь помітною примруженою усмішкою.
   — Пиши, Птахо. Для цього Санич тебе сюди й прислав. Напиши, щоб на Сході знали: Севастополь не помер і під різаки не ліг. Ми тут флот бережемо. До часу.
   Він замовк, допив чай і встав, поправляючи фланельку.
   — Усе, дівко. Ніч надворі. Спи на лаві, підстели шинель. А завтра з самого ранку відведу тебе на «Співочий фрегат» — покажу, як люди облаштували справжнє життя всередині покинутих кораблів. Побачиш наш плавучий світ.
   Ліка поклала планшет під голову, вкрилася важкою суконною шинеллю й заплющила очі. За металевими стінами кубрика плескалася Севастопольська бухта, глухо б’ючись об іржаві борти плавдока, а десь удалині розмірено цокав старий судновий хронометр, відлічуючи години нового, західного життя.
  
   Із записів Ліки. Занесено до щоденника на плавдоку № 6, Північний бік Севастопольської бухти.
   «В’ячеслав Петрович Гончар не схожий на наших артільників. У нас у Керчі берег намагається пристосуватися до моря, а тут, у Севастополі, люди навчилися жити просто всередині мертвого металу. Величезні списані крейсери й напівзатоплені транспорти — це не просто кладовище кораблів, яким вони здаються з інкерманських висот. Це застигле плавуче місто зі своїми вулицями, кустарними пічками, дизель-генераторами й суворим судновим укладом. Гончар береже цей флот від різальників металу не з жалю до іржавого заліза. Він переконаний: поки кораблі тримаються на воді й дають берегу воду та світло, у міста залишається шанс повернутися до життя. Переданий від Пала Санича судновий лаг-сектор тепер лежить на його креслярському столі поруч з іншими інструментами. Пароль спрацював. Завтра майстер обіцяв показати мені «Співочий фрегат», усередині якого облаштовано цілий житловий квартал. Шлях на Захід лише починається, але головне я вже зрозуміла: Севастополь не помер, він просто став на вічний якір».