Захід: Степовий перегін

  Західна траса не бігла під колеса, а тяглася повільно, неохоче, наче старий іржавий трос, який з останніх сил тягнуть крізь висохлу, промерзлу глину.
   Вантажівка із сіллю пройшла Феодосійську розвилку ще на світанку, але до справжніх центральних степів дісталася лише опівдні наступного дня. Тут закінчувалася земля Артілі Протоки, губилося слабке, забите тріском статичних перешкод відлуння керченських радіоприймачів і поступово стихав вологий, вітряний гул моря. Починалася нічийна смуга — рівнина, випалена ще попередніми морозами, збурена сухими бур'янами й чорними остовами лісосмуг, спалених у перші роки розрухи. На десятки верст довкола не було ні диму, ні житла, ні людського сліду.
   Ліка сиділа на промасленому дерматиновому сидінні, протертому до самих пружин, поруч із водієм. Звали його дядько Михей — сутулий, мовчазний степовик у засмальцьованому овечому кожусі, з долонями, почорнілими від сажі, що в'їлася в шкіру, та старого машинного мастила. За всю дорогу він не вимовив і десятка слів, лише зрідка спльовував крізь щілину промерзлого вікна, сякався в кулак і зі скрипом перемикав тугу, розхитану передачу, коли двигун починав важко задихатися на затяжних степових підйомах.
   У кабіні пахло овчиною, сухим махорковим димом і нагрітим солідолом. На панелі приладів, там, де раніше стояв спідометр, тепер стирчала дерев'яна планка з випаленим клеймом Артілі — знак того, що машина пройшла огляд на виїзді й не везе нічого зайвого. На лобовому склі, поруч із тріщиною, що павутиною розходилася від удару давнього уламка, на вицвілій мотузці висів висохлий пучок степового полинового коріння — чи то оберіг від лихого ока, чи просто єдиний парфум, здатний перебити важкий запах перегрітого дизеля.
   — Усе, Птахо, — Михей нарешті загальмував біля розбитого бетонного павільйону колишньої автобусної зупинки. З вибитих вікон стирчали сухі, переплутані гілки степового перекотиполя. — Моя сіль тут повертає на північні шляхи. Далі поворот на Джанкой, за годину-дві тут пройде соляна естафета. З ними й поїдеш.
  
   Ліка зіскочила на тверде узбіччя, що дзвінко хрустіло під ногами від легкого денного морозу. Холодний степовий вітер відразу вдарив під поли важкої шинелі, вибиваючи із сукна залишки підвального запаху Керченської редакції — суміш друкарської фарби, сирого черепашнику й згорілого гасу.
   Тут, на самому стику регіонів, діяла зовсім інша система зв'язку — без дротів, довгих хвиль і радіоламп розжарювання. Караванна естафета Диких земель трималася на ланцюжку попутних машин, волових упряжок, соляних фур і піших кур'єрів. Якщо потрібно було передати папір на Схід, його не викрикували в ефір — ефір заглушений, нестабільний або взагалі мовчить на сотні верст. Текст згортали в тугий сувій, обгортали промасленим ганчір'ям і віддавали водієві зерновоза, попутному фельдшерові чи скупникові риби. Через три-чотири тижні, подолавши п'ять пересадок і десяток саморобних блокпостів, зім'ятий аркуш із відбитками брудних пальців опинявся на старому верстаку Пал Санича.
   Ліка дістала з глибокої кишені планшета перший дорожній запис — кілька аркушів щільного паперу, списаних дрібним, щільним почерком. Це були перші нотатки про від'їзд із Керчі, про прощання з Настею, про слова Пал Санича щодо «головного рядка». Вона обережно вклала аркуші в оцинкований тубус з-під сигнальної ракети, забила щільну дерев'яну пробку й простягнула тубус Михеєві разом із дрібкою сухого самосаду, загорнутого в клапоть газети.
   — Повернешся до Керчі — віддай Пал Саничу особисто в руки. Скажи: Захід почався.
   Михей мовчки сховав тубус у внутрішню кишеню кожуха, кивнув і, не прощаючись, крутанув важке кермо, повертаючи вантажівку, що глибоко просіла на ресорах, у бік степових солончаків. Задні колеса прокрутилися із сухим, хрустким звуком, викинувши з-під бризковиків жмені сухих глиняних крихт.
   Машину Михея ще довго було чути в сухому степовому повітрі — рівний, надсадний гул розваленого дизеля осідав у бур'янах, аж поки остаточно не розчинився в хрипкому, безперервному свисті вітру. Ліка залишилася сама біля розкришеного бетону.
   У самому серці степового перегону тиша приголомшувала. У Керчі вона завжди була наповнена морем: навіть коли затихав порт, Протока продовжувала дихати — важко, солоно, з глухим ударом хвилі об палі або м'яким шелестом дрібної гальки на березі. Степ мовчав зовсім інакше. Це було сухе, гулке мовчання випаленої землі, де будь-який рух — шелест засохлого будяка, тріск промерзлої степової ковили чи скрип власних підошов — здавався чужорідним і надто гучним.
   Зупинка, біля якої її залишив Михей, колись була типовим радянським павільйоном із сірого залізобетону. Тепер від неї залишився лише перекошений навіс і дірява задня стінка, на якій під шарами напівзруйнованого вапняного побілення ще вгадувалися сліди синьої фарби — стара назва якогось радгоспу чи відділення птахофабрики, що зникли задовго до падіння колишнього світу. Чийсь багнет або зубило колись давно вибили поверх штукатурки короткий напис, що вже потемнів від часу: «Води немає, криниця суха, йди в балку».
   Ліка поставила важкий речовий мішок на бетонний бордюр, дістала з кишені щільні суконні рукавиці й натягнула їх, затиснувши планшет під пахвою.
   Холод був особливий — не зимовий, із мокрим сиваським снігом, а ранній весняний, коли сонце вже вибілює горизонт, але земля ще промерзла на три лікті вглиб, а вітер із боку Сакських озер несе дрібний, в'їдливий сольовий пил. У цьому пилу осідало все: за пів години шинель ставала жорсткою, мов рогожа, на віях виступав тонкий іній, а на губах осідав присмак гіркої рапи.
   Вона піднесла до очей годинник. Старий механічний «Зоря» з подряпаним склом, подарований їй Пал Саничем перед самим від'їздом, показував початок другої. Соляна естафета, про яку казав Михей, мала з'явитися з півночі — з боку Сакських озер, де прибережні громади всю зиму виморожували й збирали пластову сіль, щоб міняти її на зерно, черепашник і пальне.
   Очікування затягувалося. Ліка пройшлася вздовж узбіччя, розминаючи ноги, що затерпли за довгі години в кабіні.
   Траса тут зберегла залишки асфальту, але покриття нагадувало пральну дошку: глибокі колії від гусениць важкої техніки, забиті злежаним гравієм, перетинали полотно кожні тридцять метрів. Подекуди з провалів випирали іржаві ребра арматури — залишки колишніх дорожніх загороджень, які місцеві умільці давно зрізали на метал.
  
   За годину на горизонті з'явився рух.
   Спочатку це була просто сіра туманна імла, що здіймалася над сухими бур'янами. Потім із пилу викристалізувався звук — не розмірений гуркіт автомобільного двигуна, а дивний ритмічний скрип дерева об дерево, перемежований важким, нутряним сопінням і рідкими короткими ударами батога.
   Караван рухався повільно. Це була не автомобільна колона — пальне на Заході цінували надто дорого, щоб спалювати його на безлюдних перегонах, де немає постійних заправок. Естафету вели три важкі парні підводи на високих дерев'яних колесах, окованих товстими залізними смугами. У запрягах ішли не коні — масивні попелясто-сірі воли з широкими, розлогими рогами й сухими, покришеними копитами. Вони ступали важко, схиливши голови й низько опустивши величезні морди до промерзлого пилу, а з їхніх вологих ніздрів валив густий білий пар, який відразу осідав на шерсті сивою кіркою.
   За першою підводою, тримаючись за довгу тисову жердину, ішов чоловік у довгій, до самих п'ят, юхтовій безрукавці, надітій поверх двох ватників. На голові в нього сиділа глибока тривуха шапка з дикої кози, а обличчя до самих очей було замотане сірим в'язаним шарфом, зволоженим від постійного дихання.
   Ліка зробила кілька кроків назустріч і зупинилася на краю узбіччя, піднявши праву руку у відкритій рукавиці — універсальний знак мирного пішого на всіх дорогах Диких земель.
   Провідник каравану сповільнив крок, сперся на свою жердину й окинув Ліку довгим, неквапливим поглядом з-під кущуватих, побілілих від інею брів. Воли за спиною погонича відразу зупинилися, важко переступаючи ногами й обсипаючи зі своїх широких боків дрібну сольову кірку.
   — Куди шлях тримаєш, дівко? — голос у провідника був густий, потрісканий на холоді, мов сухий хмиз. Він пальцем трохи стягнув шарф униз, оголивши жовті зуби, поїдені тютюновим димом.
   — На Захід, — відповіла Ліка, намагаючись говорити рівно й без зайвого поспіху, як учили в редакції. — До Сакського повороту або до Євпаторійської розвилки. За дорогу сплачено.
   Вона залізла у внутрішню кишеню шинелі й витягла невеликий прямокутник щільного картону з випаленим на ньому штампом Артілі Протоки та особистим підписом Штурмана — знак того, що пред'явник має право на попутний проїзд і не підлягає огляду на внутрішніх перевалах.
   Старий підійшов ближче. Від нього тягнуло складним, важким, густим запахом: воловим потом, прілою соломою, сушеним конопляним листям і тією самою специфічною, їдкою сіллю, яку добувають у глибокому озері Сасик. Він узяв картку шорсткою, мозолястою рукою, повернув до скупого весняного сонця, пошкріб нігтем випалене клеймо, перевіряючи глибину відбитка.
   — Артільні... — пробурмотів він без особливого здивування, але з певною суворою повагою. — Штурман, значить, печатку приклав. Ще пам'ятає старий чорт, як сіль з озер брати. Тільки в нас тут артільні закони не зовсім рівно дихають, дівко. Тут земля Сакської Ради, тут за проїзд платять не артільною рибою, а ділом.
   — Я не з порожніми руками, — Ліка кивнула на свій речовий мішок. — На перегоні допомогти можу, записи веду. З Керчі йду, від Пал Санича.
   При імені Пал Санича старий трохи підняв густі брови. У його погляді промайнуло щось схоже на впізнавання — не особисте, а далеке, з тих часів, коли назви газет та імена старих редакторів ще мали вагу на всьому півострові.
   — Від газетярів, значить... — він сплюнув на сухий асфальт чорну тютюнову жуйку. — Звати мене Єремій. Сідай на другу підводу, на рогожу. До соляних мішків не тулися — якщо шинель просолиться, до літа не відіпрати. Їдемо до повороту на бараки Аркади.
  
   Підвода рушила з важким металевим стогоном. Оковані залізом колеса вгризалися в промерзлий асфальт, вибиваючи дрібні крихти.
   Ліка вмостилася на другій підводі, залізла на оберемок сухої пшеничної соломи, застелений кількома шарами важкої брезентової рогожі. Під рогожею вгадувалися щільні прямокутні тюки — сіль у мішках із промасленої вітрильної тканини, складених акуратними штабелями.
   Машина Михея давала швидкість та ілюзію руху, але підвода Єремія повертала до справжнього ритму Диких земель. Тут час вимірювали не кілометрами за годину, а «перегонами» — від однієї соляної станції до іншої, від криниці з питною водою до покинутого трансформаторного щита, біля якого каравани робили півгодинний привал.
   Довкола простягався степ. Він був плаский, як долоня, і лише зрідка на горизонті проступали сірі силуети повалених опор високовольтної лінії. Гігантські металеві ферми, що колись тяглися зі сходу на захід, тепер корчилися в бур'янах, мов перебиті хребти вимерлих ящерів. Подекуди самотні вцілілі вишки ще трималися за промерзлу землю, і на їхніх ажурних верхівках із сухим металевим дзвоном гойдалися на вітрі обірвані, розпатлані жили алюмінієвих дротів, що тяглися в нікуди.
   — Що на Сході чути? — Єремій, який ішов поруч із другою підводою, трохи повернув голову, не сповільнюючи кроку. — Поштовий Гриша ще виходить в ефір чи заглух?
   — Виходить, — відповіла Ліка, підтягуючи комір шинелі. — Кожні три дні, на десятому каналі. Протока стоїть, катери Артілі на зимовому відстої. На тому боці, у Тамані, розмови точаться. Про переговори, про комісії.
   — Розмови... — Єремій суворо всміхнувся, пригладивши розпатлану бороду. — На Сході у вас завжди розмови. Ви до моря притиснуті, вам здається: якщо за морем щось ворушиться, значить, і завтра до вас приїдуть. А в нас тут земля. Землі розмови не потрібні, землі потрібен плуг та рапа, щоб бруд у чеках не пересихав.
   — А про Велику землю у вас що кажуть? — Ліка подалася вперед, перебираючи пальцями край суконної рукавиці. — Про договори, про кордони?
   Єремій зупинився, зачекав, поки зрівняється з підводою, і подивився на Ліку знизу вгору. Очі в нього були маленькі, сірі, проникливі — очі людини, яка тридцять років дивилася на біле соляне дзеркало під палючим сонцем.
   — Ось що я тобі скажу, Птахо. Ти зі своєї Керчі їдеш і думаєш, що тут усі тільки й чекають, коли начальство з печатками повернеться. А ти на Сасик глянь, коли доїдемо. Там люди десять років власними руками чеки відновлювали, канали дерев'яними щитами укріплювали, багнюку лопатами розгрібали, аж спини в ревматиків гнулися. Якщо зараз сюди приїде чиновник із центру й скаже: «Тепер це державна власність номер такий-то, платіть податок за рапу», — знаєш, куди його мужики пошлють?
   — Куди?
   — У чек і пошлють. На саме дно, де осідає маточник. Хай подивиться, як та сіль добувається. У нас тут у Євпаторії та Саках свої правила виросли. Не гірші за ваші артільні, але суворіші. У вас там Штурман із Пал Саничем усе судять по старій пам'яті, а в нашій артілі кожну лопату рахують.
   Він замовк, ляснув кінчиком жердини по сизій спині лівого вола, і той подався вперед, важко відсапуючись.
  
   До четвертої години дня степ почав змінювати колір. Сірі, вицвілі бур'яни поступилися місцем низьким солончаковим прогалинам, укритим білястим, хрустким нальотом. Повітря стало густішим, у ньому виразно проступив гіркий, аптечний запах йоду, брому й гнилих сиваських водоростей.
   На горизонті показалися перші споруди — ще не місто, але вже й не село. Це були так звані бараки Аркади — колишнє приміське селище при грязелікарні, перетворене за роки ізоляції на укріплений пункт і перевалочний табір для соляних естафет.
   Тут низькі будівлі з жовтого, необтесаного черепашнику, з пласкими руберойдовими дахами, тулилися одна до одної навколо високої водонапірної башти. У верхній частині башту пробило, але нижню використовували як спостережний пост: над куполом стирчала довга жердина зі смугою чорного брезенту, що розвівалася на вітрі, — знак того, що пункт приймає попутні каравани й не торгує зерном.
   Караван Єремія звернув із траси й рушив укатаною ґрунтовкою, засипаною дрібним шлаком.
   При в'їзді до бараків стояли троє: чоловіки в стьобаних куртках без розпізнавальних знаків, озброєні короткими мисливськими карабінами й довгими, окованими залізом пешнями — інструментами для сколювання соляного льоду. Вони мовчки провели поглядом волів, кивнули Єремієві як знайомому й перевели погляд на Ліку, що сиділа на підводі.
   — Хто така? — відокремився від трійці один, вищий за інших, з обличчям, понівеченим старим віспяним шрамом через усю щоку.
   — Від Пал Санича, з Керчі, — коротко відрубав Єремій, не зупиняючи упряжки. — Іде до Севастополя, до Вячеслава Гончара. Документи чисті, знак Штурмана при ній.
   Чоловік зі шрамом підійшов до підводи, вдивляючись в обличчя Ліки. У його погляді не було ворожості, але проступала та сама важка, прискіплива підозріливість, із якою на Заході зустрічали будь-яких чужинців зі Сходу.
   — Газетярка, значить? — запитав він, поправляючи ремінь карабіна на плечі. — Ну, заходь, якщо не з порожніми руками. У третьому бараці піч топлять. Тільки папери свої на стіну не клей — у нас тут охочих читати мало, зате на розпал твоя газета піде швидко.
   Ліка злізла з рогожі на легкий, хрусткий під підборами соляний шлак.
   Усередині третього барака було темно, душно й пахло кислим овечим потом, мокрим повстю та чадом від поганого вугільного дріб'язку.
   Будівля колись була відомчою сушарнею для грязьових аплікацій при грязелікарні «Аркада». Низька стеля з армованого бетону просіла під вагою вологого степового повітря, а вузькі вікна під самісіньким перекриттям були наглухо забиті шматками фанери й замазані зверху сирою глиною, щоб не видувало тепло.
   Посеред довгої, гулкої зали диміла чавунна буржуйка, зварена з двох кисневих балонів, розрізаних уздовж. Навколо неї на дерев'яних щитах, знятих із соляних чеків, сиділи й лежали люди — з десяток: погоничі, скупники сушеної риби з Донузлава, двоє добувачів черепашнику в засмальцьованих шкіряних фартухах і літня жінка в трьох шалях, яка мовчки перебирала в полотняному мішку сушену айву.
   Коли Ліка переступила поріг, мимоволі стиснувши губи від гарячої пари, що вдарила в обличчя, розмови біля печі на мить стихли. Десяток пар очей — прокурених, почервонілих від постійного степового вітру й сольового блиску — втупився в її шинель, артільний планшет і збиті керченські чоботи.
   — До печі не тулись, дівко, там місце зайняте, — озвався один із добувачів, не виймаючи з рота короткої дерев'яної люльки. — Ті, хто з дороги, спочатку біля порога відігріваються. У нас тут повітря економити заведено.
   Єремій, який увійшов слідом за Лікою з важким дерев'яним відром каламутної солоної води для волів, із гуркотом поставив його біля дверей і коротко відрубав:
   — Своя вона, Митрофане. З Керчі, від Пал Санича. До Гончара йде.
   Ім'я Гончара подіяло краще за будь-який артільний мандат. Добувач із люлькою невизначено хмикнув, посунувся на щиті, звільнивши край промасленої рогожі, й кивнув на нього підборіддям:
   — Раз від Гончара — сідай. Тільки чоботи до труби не став, на них побутова сіль, потріскаються на тріски.
   Ліка сіла на край щита, поставивши речовий мішок між ногами. Тепло від буржуйки було важким, неживим, але після кількох годин на вітрі воно відгукувалося в кістках приємною, ниючою ломотою.
   — Хто назад, на Схід, іде? — запитала вона, не звертаючись ні до кого конкретно, але так, щоб чув увесь барак. — Є папір для Керчі. За перевезення заплачу тютюном.
   Жінка з айвою підняла голову з-під шалей. Очі в неї були зовсім жовті, круглі, як у степового птаха.
   — Семенові хлопці за годину-другу підуть, — прохрипіла вона. — На Феодосійську розвилку соляний пласт повезуть. Якщо папір неважкий — візьмуть. Тільки загорни його в промаслену ганчірку. У степу туман підніметься — усе, що не в смолі, на соплі перетвориться.
   — Папір міцний, — відповіла Ліка, обережно розгладжуючи долонею сухий аркуш. — У тубусі.
   У бараці знову заговорили — глухо, неквапливо, про все відразу й ні про що конкретно: про ціни на сушену хамсу в Чорноморському, про те, що на Сакському озері п'ятий чек за зиму промерз і рапа пішла в нижні пласти, про якихось чужинців, яких тиждень тому бачили біля покинутих вітряків на Тарханкуті.
   — Не наші були, — басив добувач черепашнику, набиваючи люльку сушеною махорковою крихтою. — У сірих шинелях, без погонів, але крок стройовий. З оптикою ходили, вишку оглянули, щось на карті креслити стали й пішли на північ, у бік Перекопу.
   — Спостерігачі, — тихо промовив Єремій, який сидів біля самого входу й полірував сухим бруском свою жердину. — З того боку підбираються. Договори в Тамані не просто так пишуть. Скоро й до нас приїдуть — землю переписувати.
   — Хай переписують, — відрубав добувач. — Тільки переписуватимуть вони те, що ми власними руками з багнюки підняли. Якщо з миром прийдуть — хай інструмент везуть та солярку. А якщо з папірцем і податком — то в нас у кар'єрах глибоко. Там усім місця вистачить.
   Ліка слухала, не перериваючи записів. Олівець швидко бігав по паперу, фіксуючи ці сухі, жорсткі фрази. Закінчивши останні рядки репортажу про «закони рапи», вона згорнула аркуші, вклала в другий тубус, ретельно підігнала смоляну пробку й передала хлопцеві з артілі Семена, який зазирнув до барака по окріп.
   — Гриші або Пал Саничу особисто, — повторила вона. — Скажи, Захід не вірить Керчі. Вони тут самі по собі.
   На світанку Єремій передав її на попутний паровий трактор-тягач, що йшов в обхід Сакських озер просто на південь — у бік передгір'їв.
   Паровий тягач — довоєнна машина з величезним вертикальним котлом, наново перебрана й переведена на дрова та вугільний дріб'язок, — оглушливо скреготів і плювався чорним димом. Водій, мовчазний хлопець у собачому кожусі, не ставив запитань: чавунні чушки й соляні брили, які він віз на південь, розмов не потребували.
   Усю ніч і наступний ранок тягач повз на південний захід. Степ поступово ламався: рівна, гладенька рівнина змінювалася глибокими балковими складками, сухими руслами степових річечок і виходами сірих скельних порід. Клімат змінювався на очах — соляна сухість Сасика відступала, поступаючись вологому, важкому морському подиху. З балок потягло запахом сирого черепашнику, дубового гару й старого, застійного мазуту.
   Зоря наступного дня застала їх на високому Інкерманському плато.
   Тягач заглух біля напівзруйнованої трансформаторної будки, наостанок виплюнувши величезну хмару білого пару. Водій витер ганчіркою почорніле від кіптяви обличчя й указав кістлявим пальцем уперед, за розколотий бетонний парапет траси.
   — Усе, дівко. Далі пішки або портовою дрезиною вниз по гілці. Он він, твій Севастополь.
  
   Ліка вийшла на край урвища й завмерла, стиснувши пальцями ремінець планшета.
   Внизу, у передсвітанковій сизій імлі, розкинулася велетенська Севастопольська бухта, порізана темними звивистими зламами. Вона здавалася вилитою з темного, важкого свинцю. На відміну від мілкої й галасливої Керченської протоки, тут стояла глибока, монументальна вода, якій були не страшні степові морози.
   На південному й північному берегах, притиснувшись до сірих пагорбів, темніли силуети застиглого міста. Десятки вцілілих і напівзруйнованих кам'яних будівель, остови портальних кранів, застиглі чорні стріли сухих доків. Але головне відкривалося просто у воді.
   Уздовж вигинів бухти, наскільки сягало око, стояли кораблі.
   Це був не діючий флот — це було величезне, застигле кладовище покинутого заліза. Остов величезного списаного крейсера з креном на правий борт; напівзатоплені військові транспорти, з води яких стирчали лише іржаві надбудови; десятки сторожовиків, буксирів і катерів, збитих у щільну мертву масу й прив'язаних товстими сталевими тросами до напівзруйнованих причалів.
   Над цим залізом не здіймався дим офіційної ескадри. Ні флагштоків, ні радіощогл державного флоту — його відвели до Новоросійська ще до Перемир'я, забравши все, що могло рухатися й мало цінність. Залишений мертвий метал тепер належав лише тим, хто залишився на цьому березі.
   Ліка розгледіла рух на палубі найближчого дебаркадера: над сірою надбудовою вився тонкий, ледь помітний блакитнуватий димок від буржуйки. На іржавих бортах покинутих есмінців виднілися прибудовані з дощок містки, переходи, натягнуті мотузки для білизни, на яких сушилося ганчір'я. Люди обживали мертвий флот.
   Унизу, біля самого входу до Північної бухти, серед іржавих корпусів, дерев'яних понтонів і задимленої майстерні, ніс свою незмінну вахту корабельний майстер Вячеслав Петрович Гончар.
   Ліка поправила шинель, глибоко вдихнула вологе повітря, що пахло мазутом, старим залізом і солоною глибиною, й почала спускатися розбитою кам'янистою стежкою вниз, до підніжжя міста.
  
   З дорожніх нотаток Ліки. Передано соляним караваном Єремія в напрямку Феодосійської розвилки.
   «На Заході земля звучить інакше. У Керчі гул моря заглушував усе, створюючи ілюзію, ніби ми живемо на острові, де за Протокою закінчується світ. Тут, у степу, тиша не просто мовчить — вона тисне на вуха сухим соляним вітром і хрускотом промерзлих бур'янів. Люди на соляних чеках Сасика не чекають допомоги від артілей, не просять хліба й не вірять у державні печатки. У них склався свій, жорстокий закон рапи: хто вклав працю в багнюку й канали, той і володіє берегом. Якщо зі Сходу приїде чиновник із податками, його просто опустять на дно чека — до маточника. Наш підвальний досвід Керченської редакції здається їм звідси дитячою забавкою. Але я продовжую згортати аркуші в тубуси й передавати попутним караванам. Газета має йти на Захід, поки йде соляна естафета. Якщо ми перестанемо фіксувати їхні імена та їхні закони, степ просто зітре нас усіх із пам'яті, як за ніч вимітає вітром сліди волових підвід на Інкерманській трасі».