Глава 6 "Озеро"

Ванесса

Тільки-но ми зайшли всередину ресторану, до нас одразу поспішив адміністратор. Молодий хлопець з привітною посмішкою провів нас до вільного столика й запропонував напої. Я сиділа біля Тіни, а напроти нас сиділи чоловіки. Я знову опинилася перед поглядом, що пронизує. Він сидів в футболці, тому я змогла роздивитися татуювання на руці. Це був короткий напис, наче іспанською, але перекласти я не змогла, бо мови не знаю.

— Якщо вже у вас свято, дівчата, може трохи вина? – запитав Майкл, переглядаючи меню.

— Ти як, Ванессо? — звернулася до мене Тіна.

— Я не буду. Краще сік.

— Майкл нас пригощає, — наполягала дівчина.

— Ні, я не п’ю алкоголь.

— Зовсім? – поцікавився Деймон.

— Так.

Майкл підняв очі від меню, але нічого не сказав. Вони замовили вино для Деймона і Тіни та сік для мене. Майкл собі замовив воду без газу.

— І що тут у вас готують смачного? – почав переглядати меню Деймон. – Може щось традиційне?

— Ну, навряд чи вам сподобається наша традиційна страва, — посміхнулася я. — Ось, — показала в меню на картинку.

— «Устриці Скелястих гір» — прочитала Тіна. – Устриці?

— Обійдемося без експериментів, — відповів Майкл і посмішка ледь торкнулася його вуст.

— Та це ж делікатес, — розсміявся Деймон. – Але краще замовимо м’ясо.

Вони замовили чотири стейки з екологічно чистого м’яса бізона, вирощуванням яких славиться наш штат та чізкейк на десерт. Мені було незручно і я подумки рахувала у скільки мені обійдеться такий обід та хотіла запропонувати віддати гроші. Навіть якщо чоловік може собі це дозволити, я не люблю залишатися в боргу.

Поки готували замовлення, чоловіки щось переглядали в телефонах. Тіна думала про щось своє, смішно примруживши очі.

— Ванессо, а як ти відзначала день народження? – винирнула вона з думок.

— Е… Я не відзначала.

— Вісімнадцять? Ти що? Це ж пам’ять на все життя.

— Так, пам’ять, — опустила я очі.

— Вибач, якщо щось не так сказала, — спохватилася дівчина.

— Та ні, все гаразд.

— А де ти живеш? — змінила вона тему, але теж невдало. Якщо задуматися, то зі мною навіть немає про що поговорити, окрім інфомації про штат.

— Неподалік від кафе, винаймаю кімнату у знайомої.

Тільки виходить, що не винаймаю, бо місіс Келлі відмовилася від грошей.

— З хлопцем?

— Що? Ні.

— Ну, зазвичай, якщо дівчата йдуть з батьківського дому…

— Тіно, чи не здається тобі, що це трохи безтактно? – перервав Майкл допит сестри.

— У мене немає рідних, — випалила на одному диханні й зітхнула з полегшенням, бо принесли замовлення.

Майкл з докором подивився на сестру, а потім перевів погляд на мене.

— Смачного.

М’ясо й справді виявилося смачним. Колись я куштувала такий стейк в кафе, але смаком він набагато відрізнявся від сьогоднішнього. Всі були голодні тому розмови припинилися. До десерту нам принесли каву. Я так наїлася, що відмовилася від чізкейка, а просто випила ароматний напій.

— Ну що поїхали на озеро? Чи ти передумала? – з надією запитав Майкл у сестри.

— Ні, не дочекаєтеся. Поїхали. Але спочатку заїдемо до собору Святої Гелени, я читала про нього, там дуже гарно, — посміхнулася дівчина й рушила на вихід.

— В неї цілий список, — розсміявся Деймон, помітивши здивований погляд Майкла.

Я хотіла дістати гроші, коли Майкл розраховувався та не насмілилася при всіх. Отака я несмілива, з купою психологічних проблем вісімнадцятирічна дівчина.

— Головною пам'яткою міста вважається готична церква. Вона приваблює до себе насамперед архітектурою, а також тим, що під її дахом співіснують відразу три релігійних конфесії — кальвіністи, католики та іудеї, — розповідала компанії, коли йшли до Собору. — Іншою пам'яткою вважається Капітолій, можемо також сходити, якщо хочете.

— Ні, достатньо Собору, — тихо сказав Майкл, поки Тіна щось активно обговорювала з Деймоном.

Собор нас зустрів таємничою тишею й спокоєм.

— Чому нікого немає? — запитала Тіна, роздивляючись високі стелі й вітражні вікна.

— Зараз немає туристів, тому є можливість прийти сюди й посидіти у тиші.

Мені подобалося приходити сюди з бабусею, коли була маленькою й слухати, як співає хор.

— Дуже гарно, — захоплювалася дівчина.

— Так. Особливо чарівно, коли проводяться церемонії вінчання. Все прикрашається живими квітами й повітря пронизане ароматами квітів і коханням на все життя.

— Якби ж то на все життя, — приєднався до нашої розмови Майкл.

— Коли дивишся на щасливі обличчя молодих по-іншому не думається. Справжнє кохання має перемогти всі труднощі. Принаймні я в це щиро вірю.

Він нічого не відповів, а я й не очікувала відповіді, бо на це питання у кожного своя думка. Ще трохи ми пробули всередині, а потім рушили на озеро.

Надворі піднявся ще більший вітер й похолодало. Як тільки їм хочеться їхати на озеро, де немає жодного укриття від пронизливого вітру? В автівці було тепло й затишно, а після ситного обіду й тиші у соборі хотілося завалитися спати. По дорозі всі мовчали, Тіна навіть задрімала ненадовго.

— Ми можемо подивитися на це озеро з вікна маєтку, — бурчав Майкл на Тіну. — Не обов’язково було пертися сюди в такий холод. 

Я дивилася на небо. Хмари висіли низько-низько змінюючи колір з поблажливого синього до загрозливого, майже чорного.

— Краєвидами краще насолоджуватися з човна, — зовсім не збентежилася дівчина. — Я маю рацію, Ванессо? – подивилася на мене.

— Е… так. Вода в озері дуже прозора, на мілині гарно видно дно. Озеро Флатхед вважається одним з найпрозоріших озер у світі.

— І в чому ж його загадка? – вигнув брову Майкл.

— Вода прозора через відсутність водоростей, яким просто не вистачає поживних речовин для росту.

— Хм, — посміхнувся чоловік.