Глава 3 "Нове житло"

Ванесса

Речей у мене небагато, тому без проблем можу все донести до зупинки. Беру з собою деякі книги, фотографії, нечисленну косметику й одяг. У будинку тиша. Після вчорашньої гульки й скандалу до ранку вони спатимуть до обіду. Без будь-яких перешкод одягаюся й виходжу на вулицю.

Суботній ранок зустрів осінньою сирістю, запахом мокрого листя та хвої. Вийшла на тротуар й озирнулася на будинок. Тут я виросла, в кімнатах цього будинку пройшло моє дитинство, тут я була щасливою. Але то було давно, два роки тому, а зараз немає сенсу залишатися. Ще раз дивлюся на вікно своєї кімнати, а потім різко розвертаюся і йду на ранковий автобус. Після довгих роздумів все ж написала тітці записку, що більше нас нічого не пов’язує і я буду жити окремо. Рідними ми так і не стали, спілкуватися точно не будемо, особливо після слів, які вона говорила про мене.

В автобусі у вихідний день пасажирів небагато, швидко добираюся до будиночка місіс Келлі й стукаю у двері. Через кілька секунд вони відчиняються.

— Ванессо, дорога, яка я рада тебе бачити! Я вже було подумала, що ти передумала.

— Ні, що ви? Просто були незакінчені справи.

— Йди до мене, — вона міцно мене обійняла, а я розгубилася. – Ти дуже схожа на свою маму.

Шкода, що я її не пам’ятаю. Мені був лише рік, коли їх не стало. Жодного спогаду, хоча б коротенького. Як вона пригортала мене до себе й співала колискову чарівним, рідним голосом, чи раділа моєму першому кроку, підтримуючи за маленьку долоньку.

— Бабуся говорила, — сумно зітхаю.

— Ой, що ж я тримаю тебе на порозі, — схопила жінка мою сумку. – Заходь, дорога, будемо снідати.

У жінки виявилося затишно й тепло. Після сніданку захотілося спати.

— Може приляжеш? – турботливо запитала жінка.

— Мені ще працювати, маю вже виходити, щоб встигнути.

— Ох, моя мила. Яка нелегка доля для такої юної дівчинки.

— Та я звикла й не жаліюся.

Вона показала мені кімнату, звільнила шафку у ванній та дала ключі від будинку. Стільки тепла від незнайомої людини. Колись вона приходила у гості до бабусі й вони пили чай та згадували свою молодість. А коли бабусі не стало, вона пропонувала допомогу, от я і звернулася коли шукала житло. Плату за кімнату брати відмовилася, лише попрохала допомагати з прибиранням. Для мене це було ідеальним варіантом. Я розклала деякі речі, привела себе до ладу й поспішила у пекарню. За десять хвилин вже була на місці. Цілий день трудилася та допомагала, як могла. В кінці дня отримала платню та булочки для мене та місіс Келлі.

Поверталася до свого нового помешкання втомлена, але щаслива. Нарешті я зайду в чистий дім, де на мене не будуть кричати й ображати. Жінка вже чекала на мене, не слухаючи заперечень посадила за стіл й нагодувала вечерею, а потім зробила чай до булочок, які я принесла.

— Дякую, — посміхнулася, розчулена таким піклуванням.

— Пусте, — відмахнулася вона. – Мої онуки приїжджають дуже рідко, а я сумую, — зітхнула жінка.      — Мені тільки в радість піклуватися про тебе. Коли ти запитала про житло, зраділа, що буде з ким поговорити. Ну йди відпочивай, бо я тебе зовсім забалакала.

— О, ні, мені до відпочинку ще довго. У суботу я підробляю в кафе, тому маю через годину бути на місці.

Я трішки перепочила та зібравшись пішла в кафе. Серце співало, що так вдало обрала місце для житла. Все поруч. В кафе було повно люду. Студенти й робітники, що не поспішали додому. Роботи вистачало на всіх. Весь вечір курсувала між столиками приймаючи та віддаючи замовлення. До одинадцятої ноги гуділи, а ще мити посуд.

— Ванессо, — погукала мене Мері, інша офіціантка, — там туристи заблукали, питають про супровід. Ти ж у нас цим займаєшся?

— Е… Я просто роздавала рекламні буклети й трішки розповідала про місця куди можна поїхати.

— Ну то йди, я сказала, що ти проведеш їм екскурсію.

— Але ж я ніколи цього не робила.

— Тобі що гроші не потрібні? – почала стягувати з моїх рук рукавички. – Йди швидко, бо ще поїдуть, вони сидять за третім столиком, ти їх побачиш, — посміхнулася вона. – Таких красенів не можливо не помітити.

Я нервово посміхнулася й неквапом пішла у залу. Так, підробитися було б непогано, але раніше я ніколи не супроводжувала туристів мальовничими місцями штату. Декілька разів хотіла розвернутися й відмовитися, але було незручно перед Мері. Вона ж хотіла, як краще.
Я помітила їх одразу. Їхня компанія дуже вирізнялася на фоні нашого кафе. Вони сиділи в чотирьох й ліниво спостерігали за народом, що відпочивав навколо. На столі була тільки кава, дівчина їла морозиво і це в такий холод.

— Добрий вечір, — невпевнено сказала, коли підійшла до столика.

На мене подивилися три пари очей, чоловік й дівчина, що сиділи поруч, зацікавлено, ще одна дівчина байдуже, а чоловік, що сидів спиною й не думав розвертатися.

— Ви запитували про супровід, — нервово продовжила.

Тільки тоді він повернувся й на мене подивилася холодні блакитні очі. Цей погляд не був зацікавлений чи байдужий, ні, він просто був холодний, як льодовики в парку Глейшер.*

— Так запитували, — відповіла дівчина, що ласувала морозивом. – Ви можете нам допомогти? Ми хочемо подивитися ваш парк, покататися на озері й побачити чудовисько, а також відвідати…

— Ні, — обірвав її чоловік, — їхати в місто примар ми не будемо. Достатньо й того, що ми приїхали сюди й всі вихідні просидимо в цьому холоді.

— Зануда, — надула губи дівчина.

— А я б поїхав, — підтримав її хлопець, що сидів поруч.

Він відразу викликав симпатію, добрий погляд карих очей говорив, що у нього спокійний характер.

— Знущаєшся? – подала голос брюнетка, яка сиділа й неприязно дивилася на всіх довкола. – Не розумію навіщо ми взагалі сюди приперлися.

— От і сиділа б вдома, — відповіла їй дівчина, відставивши пусту піалу.

— Так, добре, — знову подивися на мене чоловік, — завтра зранку поїдемо в парк, а потім на озеро, — сказав він встаючи. — Де ми завтра зустрінемося? – подивися на мене, а мені захотілося опустити погляд. Не знаю чому. Від нього віяло владою та холодом. Краще не стикатися з такими людьми, я так точно не хотіла б.