Глава 1 "Ванесса"

...Тоді у нагороду за усі страждання,
За витримку, котрі були завжди з тобою,
Почуєш довгожданне те зізнання
Й у серці житиме - Я " Дихаю тобою".

Марічка Мельник "Коли душа сягає неба"

Ванесса

—  Ось, тримай, — місіс Менсон вручила мені купюру. – Це все, що можу заплатити за сьогодні.

—  Я розумію, — кивнула їй у відповідь.

—  І ще, — зам’ялася жінка, — завтра не виходь.

—  Чому? – схвильовано запитала.

—  Зараз мало туристів, по цій рекламі ніхто не приходить. Я дала оголошення в місцеву газету, а Джек домовився про рекламу на сайті туристичної агенції. Дорого, але сподіваюся воно того варте.

—  Зрозуміло, — засмутилася я.

—  Почекаємо до весни, а там подивимося, — розвела руками жінка. – Я чула, що місіс Філліпс шукає у пекарню помічницю, — дала мені підказку, куди можна звернутися.

—  Угу, я піду, бо скоро почне вечоріти, — подивилася на небо, затягнуте сніговими хмарами.

—  Я б тебе підвезла, але мені ще туристів зустрічати. Хоч хтось зважився подивитися наші краєвиди в такий холод.

—  Та нічого, я звикла, — махнула рукою та рушила в бік міста.

"Штат Монтана – край скелястих гір, бездонних озер, величних льодовиків, неймовірних краєвидів та безкрайнього неба. Суровий край з жарким літом та довгою й холодною зимою". Ці слова я промовляю щоразу, коли роздаю туристам рекламні буклети та рекламую міні готель Менсонів в якому буде затишно, як вдома. Підробляю в Менсонів майже пів року, роздаю буклети в аеропорту, а тепер доведеться шукати інший заробіток, бо туристів зараз, як кіт наплакав. З осені й до весни туристичний бізнес не найкращий заробіток. Приїжджають в основному американці, які втомилися від великих місць і хочуть відпочити в тиші й спокої, а також краще пізнати свою країну. Їм не потрібен путівник, вони самі орієнтуються на місцевості.

Гелена – адміністративний центр штату й моє рідне місто знаходиться за два кілометри від аеропорту, а через те, що автобуси не ходять, а на таксі дорого, доводиться ходити пішки. Навкруги первозданна природа, тиша та спокій. Краса, якою хочеться милуватися вічно, тільки не в такий холод. Сирість пробрала до кісток. За цілий день страшенно замерзла. Хоч як швидко не йшла, а зігрітися ніяк не вдавалося.

Упродовж дня декілька разів заходила до будівлі аеропорту погрітися. На чай в мене коштів не було, тому трохи зігрівшись поверталася надвір.

Сьогодні погода зовсім зіпсувалася. Зранку йшов дощ й дув крижаний вітер, а зараз тягне на мороз. Пальців на ногах вже не відчувала, бо черевики промокли поки бігала за нечисленними туристами по калюжах. Мрію якомога швидше дістатися додому, щоб переодягнутися й зігрітися, бо як захворію лікувати мене ніхто не буде.

Ні про що не могла більше думати, як про чашку гарячого чаю й сандвіч. Хоча ні. В такі моменти мені було страшенно шкода себе.

Як на зло, жодної автівки в бік міста. Інколи мене підвозила місіс Менсон, або її син Джек, з яким ми непогано спілкуємося.

Дорога у два кілометри туди й назад неабияк виснажує, тому ввечері вже не маю сил. Та ще й пошук нового заробітку додався. Завтра ж піду до місіс Філліпс й запитаю про роботу. На вихідних підробляю в кафе у містера Річардса. Спочатку мила посуд, а потім почала допомагати офіціантам. Неповнолітню ніхто не хоче брати на роботу, але знаючи мою нелегку ситуацію, роблять виключення. Коли йдеш пішки стільки кілометрів, маєш купу часу, щоб привести до ладу свої думки. Так я й роблю, щоб зовсім не розклеїтися, планую завтрашній день.

У тяжкі моменти, коли нерви не витримують, я завжди згадую бабусю, яка пішла так рано. Два роки тому моє життя перевернулося з ніг на голову – її не стало. Своїх батьків я не пам’ятаю, у мене була тільки бабуся – єдина рідна людина в усьому світі. Вона взяла опікунство на себе, коли батьки загинули, виховувала мене та пророкувала світле майбутнє. Мріяла, що після школи я вступлю до коледжу й отримаю гарну професію. Мрії зруйнувалися, коли я залишилася одна. Я більше не весела школярка, яка ненавидить уроки й мріє про канікули. Зараз я сама заробляю собі на життя, бо мої опікуни через це не переймаються.

В той жахливий день приїхала тітка, яку я вперше бачила, хоча про її існування знала. Жодного разу вона не навідувала свою матір. Колись я чула, як бабуся говорила з нею телефоном, а потім гірко плакала, тому цю тему я не підіймала, щоб не засмучувати бабусю. Тітка оселилася в нашому будинку зі своїм кавалером й взяла опікунство на себе, як єдина родичка. Але то були лише слова.

Підхожу до будинку й вже відчуваю ненависть. Вони ненавидять мене, хоча нічого поганого я їм не зробила.

—  Як мені тебе не вистачає, — дивлюся на небо, де вже запалюються зірки. На очі навертаються сльози, але зараз не час плакати. Потрібно якомога швидше зайти до будинку, пройти повз вітальню й опинитися у своїй кімнаті. Тільки тоді можу видихнути й поринути у свої думки.

Декілька разів глибоко вдихаю й заходжу всередину. Дім у нас невеличкий, але затишний. Був…

Кімнати стали зовсім не такими, якими були два роки тому. Колись я приходила додому, а будинок наповнювали чудові аромати випічки та смачного обіду. Незабутній був час.

Зараз, крім диму цигарок не чутно нічого. У вітальні на всю гучність працює телевізор. Тітчин кавалер спить на дивані закутавшись у ковдру, її не видно.

Заходжу у кімнату й зачиняю за собою двері. Мені здавалося, людина може звикнути до всього, але щось у мене не виходить. Тепер у будинку, який колись був світлим і затишним, живуть зовсім чужі для мене люди.Тітка заявила свої права на будинок, оселилася в ньому й встановила нові правила. Хоча, ніяких особливих правил немає. Вони просто проживають дні, нічим не займаються, перебиваються тимчасовими заробітками та й то дуже рідко. В основному живуть на допомогу по безробіттю та гроші, що отримують на мене, як сироту. Я тих грошей жодного разу не бачила. Тітка біситься, що свій заробіток я ховаю й постійно намагається його знайти. Знімаю мокрі шкарпетки та надягаю сухі. Була б моя воля, взагалі б не виходила зі своєї кімнати. Але потрібно їсти, щоб зранку були сили піднятися з ліжка.