Дихай зі мною
Епіграф
За вдихом видих йде
За літом зима прийде.
Чорне і біле
Безкрає синіє небо, безкрає жовте поле. Колосся спокійно колихається. Як поглянути на поле з неба: по полю йдуть дві хвилі. Я одна з цих хвиль.
Пірнай у крок, ступай у крок, біжи за мною тінь.
Як це почалося?
Жив собі. Просто жив як у вісні. День, відпочинок – сон. Радощі, печалі, роздратування, очікування. Як озирнутися все було, просто було, а «зараз» як такого і нема. Зима зміняла літо… Одного разу випадково нагуглив дивний текст. З 4-Д обкладинкою. Ніколи про таке не чув натиснув на обкладинку – на моніторі наче з’явилося звичайне зображення обкладинки з колом в якому крутилися два лиси. Сріблястий та чорний. Нижче було написано – «доторкнися». Я доторкнувся до монітора. Відразу відчувши пальцями обкладинку та прохолоду ві срібного лису! Стало цікаво почитати книгу. Мова не зрозуміла. Спробував забити до перекладача, система зависла… раптово я побачив переклад, але ж з якої мови?! Вирішив над цим довго не міркувати. Виявилося це історія про лисиць перевертнів. Зацікавлено почав читати. З кожною літерою посилювалося відчуття нереальності світу довкола. Мене немовби затягувало в текст. Наступної миті я вже був у тексті, частиною тексту, я проживав цю історію.
…Зимова стежка. Природа поснула. Тільки посеред ідеального білосніжного степу дві стежки, що біжать рядом. У посеред поля можна побачити декілька кіл які мовби танцювали довкола. Стежки добігають кінця біля понищеного лісу, що став місцем для відходів з права стоїть новенька фабрика. У зимове небо з неї валить дим. Одна з темних хмаринок та одна частина диму перекрутившись нарешті розчиняється високо в небі…
Безкрає синє небо, безкрає жовте поле. Колосся спокійно колихається. По полю йдуть дві хвилі. Я одна з цих хвиль. Моє хутро біле-біле, я відчуваю запах сіна, пшениці, птахів і звірів, і чую мого чорного брата, що біжить поряд і співає:
Вдих це слово, видих це слово, співай за мною, дихай зі мною.
Кожний крок це слово, ми гра світла на хвилі, пірнай за мною.
Колосся розкривається 3-х просторою стежкою, я пірнаю у простір, як в ополонку тієї зими:
Наші сліди на снігу. Такі білі, хоч ти білий, хоч ти чорний… ми йдемо крок до кроку, вдих до вдиху, біла хмаринка видиху до білої хмаринки, серце до серця. Йдемо у цій сніжній пустелі. У мене чотири лапи. Білі як сніг, що поснув довкола. Я йду по твердому льодові. На чистішому проміжку я бачу що в мене біле-біле пухнасте хутро, гострі вуха, дуже пухнастий хвіст. Я білий лис. На безкрайому морозному просторі йдуть два лиси. Замерзлий Дніпро…що забули лиси у місті? Тут лисицю бачили як хмаринку, або як чорний газ з фабрики, що блукав небом у формі чорної лисиці, або десь у багатія – екзотична домашня тваринка. Чому ми йдемо? Куди ми йдемо? Чому саме «ми» чом не «я»? Не знаю. Ми проходимо поряд з рибалками. Щось дивне робиться зі мною і моїм лисом-братом. Як проходили повз багатіїв з гарним снастям, з дорогим одягом в пропиті облича дме вітер, його чорне хутро наче ставало темнішим, глибшим, його контури збільшувалися. А от через довгий час ми проходили повз старенького дідуся. Одяг на ньому був жахливий, але було щось надзвичайно охайне в його білій бороді та очах. Я відчув тепло, на кризі біля мене спалахнуло яскраве сяйво. Мені стало немовби легше йти, в тілі з`явилося більше сили. Помітивши, що мені стало легше йти друга лисиця припустила, я побіг за нею. Що люди не помічали чорного на білому – то диво. Я то білий мене не помітно. Біжимо все швидше, відчуття свободи охоплює усе тіло, разом із з ним приходять відчуття простору, життя та руху. Пробігаючи повз вагони метро, що з околиць до центру їхав, мабуть, на роботу - я відчув ще одну хвилю тепла. Але вже через хвилину проїхали інші вагони, галасливі і я відчув слабкість другий же знов «засвітився» темрявою. Бігти було надзвичайно приємно. Я неначе пив простір. Ми добігли до дерев. Довкола була тиша тільки відлуння наших кроків мерехтіло у темряві. Тут я зрозумів, що вже вечір. Надзвичайні вогні міста горіли десь у далечині. У вирій пірнали вогні мостів перекинутих через Дніпро. Останній раз озирнувшись, поглянувши на чарівність світу я почав наздоганяти свого колегу, що не звертав на красу ніякої уваги. Його вабила темрява лісу. Пірнувши у ліс мені стало якось зле. З одного боку все наче рідне, природа довкола. З іншого – зі мною ця дивна слабкість. Мій погляд знов стрибнув назад, через плече. Я побачив, що довкола були розкидані пляшки, цигарки та ще багато різного сміття. Чорна лисиця згорнулася поряд. Я вирішив зробити те саме і майже відразу заснув. Прокинувся я від відчуття чогось м`якого що доторкнулося до моеї голови. Розплющивши очі я побачив рожевого носа на чорному тлі. Була вже глибока ніч. Побачивши, що я вже прокинувся мій компаньйон знову повів мене до річки. Як ми вийшли до річки я несподівано помітив дивне мерехтіння. Сніжинки кружляючи довкола були схожі то на ліхтарики, то на дзеркала, то на фігури людей. Але наступної миті я вже забув про них почувши голос:
- Хочеш в мене щось спитати? Голос був хитрючим, ніжним, чарівним, він вабив, грав передаючи як і погляд тисячі різних відтінків змісту. Голос пролунав від мого чорного побратиму.
- Як тебе звати? Спитав я.
- Мене звати Хао, мій єдиний. Я зустріну тебе першою на початку та в кінці. Ти мій початок і мій кінець.
ЇЇ голос був таким оксамитовим. Такий знайомий. Скільки теплого і рідного у ньому. Я довго вдивлявся в ці зелені очі, казкове смарагдове зелене полум’я палало яскравіше найсучасніших голографічних променів, що я бачив колись. Але середина очей була навіть глибшого кольору, нескінчена темрява в середині очей відбивала мої очі в яких я бачив її, а там був я… Вона була такою легкою, всі її риси перетікали одна в одну як річка, здавалося в нічному мерехтінні я бачив жінку у чорному платі. Від неї віяло теплом і спокоєм. Не усвідомлюючи, що кажу я вимов: