Глава 1

Є помилки, які неможливо виправити.

Є вчинки, за які не пробачають.

Є рішення, про які шкодують усе життя.

Але є вибір і він за нами.

К. Скрябін

1. Чим менше в голові очікувань, тим більше у житті сюрпризів!

     Сьогодні особливий день! Сьогодні рівно 28 днів лишилося до появи її Величності – Весни, яка принесе з собою все саме найкраще,  освіжить все втомлене, охолоджене і здавалося б вже померле. Може це все вигадали люди, адже зима по своєму прекрасна – це приємне відчуття сніжинок на руках, магія різдвяних свят, запах ялинок і мандаринок, тепло, що розходиться по тілу завдяки шерстяним виробам – в’язаним рукавицям, смугастому шарфу, світерку-скандинавці, блаженство від гарячого глінтвейну і вогню в каміні… Але з приходом весни, всі сподіваються на диво, на появу кохання в їхньому житті, і навіть сама природа нам надає такі докази. Ось так ми і живемо – у відчутті та в очікуванні, в напрузі та у розслабленому стані, засинаючи та просинаючись, вдягаючись та роздягаючись, говорячи та замовкнувши…Все досить розмірковувати, треба вставати з ліжка, на годиннику вже шоста година ранку, я швиденько поставила на плиту варитися каву  у кавоварці, а тим часом побігла на двір погодувати своїх пухнастих друзів – кроленят. Ранок був морозним та хрустким, як молочна вафля. На порозі мене зустрів Бімчик, який ліниво привітався, ледве вставши зі свого місця, оскільки він після січневих свят погладшав на декілька кілограм і втратив усю свою граціозність. Поснідавши канапкою з сиром і кавою, я побігла на автостанцію. Сьогодні дуже відповідальний день для мене, я повинна виграти ці змагання, адже я стільки часу тренувалася, сподіваюся, що немарно!

      Рівно о дев’ятій я прибула до Луцька, на вулицях міста була ожеледиця, і поки я дійшла до шахового клуба, намагаючись втримати рівновагу, мені згадався один жарт, що  зима схожа на шахи – шах(г), мат, шах(г), мат… Пройшовши стандартну для змагань процедуру реєстрації, я сіла за шаховий столик настроїтись на гру. За декілька хвилин до мене підійшов головний суддя турніру і попросив дати інтерв’ю для місцевого телебачення, оскільки ніхто не хоче. Я на диво з легкістю відповіла на запитання журналіста, розповіла про користь гри в шахи, що саме вона допомагає мислити послідовно, при цьому тренується пам'ять, а також з’являється здатність бачити відмінності у схожих ситуаціях та схожості у різних.  

      По традиції головний суддя відкрив змагання, розповів основні правила гри і побажав усім учасникам удачі. Як відомо: білі починають та виграють, але не цього разу! Першу партію я грала як раз чорними фігурами, і виграла! Потім друга, третя, четверта партії…те саме!!! Я не вірила своїм очам, мене вже всю трусило від нервів, і ось, нарешті остання, п’ята партія… Я зіграла в нічию, але того виявилося достатнім, щоб зайняти перше місце!!! Це було щось неймовірне, буквально кілька секунд і суперник погодився на нічию, бо був ризик, що я встигну його виграти. Головний приз, окрім, звісно медалі з грамотою, я отримала путівку до санаторію в Одесу!!! Цікаво, я так марила південною столицею і мрія збулася!!! Як писав мій улюблений письменник Михайло Булгаков: будьте обережні зі своїми бажаннями – вони мають властивість здійснюватися! Правда взимку в морі не покупаєшся, але то не головне, дякувати Богу, що і так вийшло!!!

     Настрій в мене був надзвичайно піднесений, цьому сприяла навіть погода!!! Вітру майже не було, лише падав сніжок, як кокосова стружка, і весь зимовий Луцьк здавався «великою рафаелкою», таким чарівним, з сюрпризом-горішком всередині.  Тим самим горішком для мене був замок Любарта, який багатий на різні легенди та історію, але найбільш мені запам’яталася така: ще в далекому ХIV столітті литовський князь Любарт взяв собі за дружину волинську княжну та в знак великої любові подарував їй це замок.

     Піднявшись на самий верх замку, я замилувалася красою вечірнього міста…Як же я мріяла тут залишитися, жити у місті – нездійснена мрія… Пригадую, як все чудово йшло, тут пройшли веселі незабутні студентські роки, перше кохання, мені вже запропонували чудову роботу – викладати англійську мову в мовній школі, але як то кажуть: не судилося! Мати несподівано тяжко захворіла і я була змушена повернутися в село, щоб доглядати за нею та допомагати по господарству. Пройшло майже два роки, нашій матері стало трохи краще, да і найменша в сім’ї, 15-річна сестра Єва, разом із братом Васильком, вже багато в чому їй допомагають. Батько весь час по сезонних роботах, заробляє гроші, тому ми його майже і не бачимо. Я вже мабуть пригрілася біля батьківського гніздечка, мені зручно, заробляю собі фрілансерством – час від часу перекладаю різні документи, а іноді навіть книжки, за що і платять непогано, але такий заробіток на жаль нестабільний, тому треба, мабуть, погоджуватися йти у школу вчителем працювати…Мої роздуми перервав телефонний дзвінок, як виявилося, то була Єва, яка  переживала за мене! Я почала їй розказувати про свою перемогу, як раптом згадала, що час вертатися додому, оскільки не встигну на останню маршрутку, що їде як раз прямо до нашого села.

      Діставшись додому, я одразу поділилася радістю із рідними, поїла за цілий день смачного маминого борщу з грибами і впала в обійми Морфея. За вікном завивала снігова заметіль, а в мене посміхався краєчок душі, так як моя інтуїція мені підказувала, що на мене чекає попереду щось неймовірне!!!

2.Скільки часу ви думаєте про приємне? Стільки «приємного» ви і отримаєте!