Розділ 42

Розділ 42

Ми завмерли посеред просторої темної печери, напружено вдивляючись у чорноту, звідки тільки що пролунав загрозливий голос. Але, чесно кажучи, загрозливим його важко було назвати, тому що схожий він був більше на пищання. Маг Кашим трохи вище підняв свою магічну кулю і спрямовав яскраве світло вперед, наче великий ліхтар. Світло осяяло густий морок, вихопивши з темряви досить… е-е-е… незвичну фігуру.

Прямо перед нами, перегороджуючи прохід далі, до трохи меншої печери за його спиною, стояв чоловік, дуже віддалено схожий на розбійника Матваса. Саме його, як я зрозуміла, ми бачили на тому портреті, де було написано, що він знаходиться у розшуку і за нього обіцяно тисячу золотих. Так, у нього була борода і шрам на обличчі, але називати його брутальним можна було тільки з великою натяжкою, бо в реальності він мав зовсім не такий вигляд, як на картинці.

Це був невисокий і кругленький опецькуватий дядько з помітним черевцем, круглим рум’яним обличчям, величезним носом картоплею і ріденьким волоссям, що кумедно стирчало пасмами в усі боки з-під пом’ятого капелюх із заломленими крисами. Та й борода в нього була теж якась ріденька і неохайна. Невідомо було, хто кого більше злякався, чи розбійник Матвас, побачивши у печері цілу групу королівських гвардійців, чи ми всі, почувши Із темряви погрозу про постріли. В руці розбійник тримав старезний і величезний пістоль, який шалено тремтів у його руці.

— Ви хто такі?! Стійте на місці! Я сказав! — знову пропищав він, намагаючись додати до свого голосу басу, але даючи півня. — Ні кроку назад... Тьху! Ні кроку вперед! Бо як пальну!

Усі вирячилися, на цього кумедного чоловіка. Барон Зюммік повільно опустив свій пістолет, дивлячись на це диво природи з повним нерозумінням на обличчі. Стражники розгублено перезирнулися, а я прикрила рот рукою і відвернулася, щоб не розреготатися. Барадулячі патики! Яке ж розчарування чекає герцогиню Матильду, адже вона розраховувала на лісового розбійника-брутала! А тут, гм, таке… Я зиркнула на герцогиню, та стояла задумлива і мовчала, напевно, ще не усвідомила краху своїх ілюзій.

Тим часом із темряви за спиною цього фальшивого «брутала» пролунав знайомий усім нам голос:

— О, а от і п-п-порятунок! А я вже думав, що доведеться ночувати в цьому с-с-сирому підвалі. Та й їсти вже хо-хо-хочеться!

Ми всі перевели погляди за спину розбійника і побачили нашого дорогоцінного короля Солопія! Він сидів на якійсь величезній скрині і мав напрочуд живий, здоровий і навіть досить задоволений вигляд.

— Ваша Величносте! — радісно вигукнула я, першою порушуючи вражене мовчання. — Ви живі! А ми вже думали, що вас розвіяло вітром! А ще думали, що вас викрали розбійники! 

— Живий, живий, п-п-панянко Євдокіє, — заспокоїв нас король, підводячись зі скрині. — Завдяки вашій надихаючій п-п-промові перед пошуковим ритуалом я набрався гордості та сміливості, доторкнувся до Священного Дуба, і мене п-п-перенесло сюди, під землю... Щоправда, я трохи вдарився головою об цю кам’яну с-с-стіну, коли падав, але то таке. І тут на мене чекав ось цей... е-е-е... господар лісу і цього п-п-підземелля… Наш відомий і знаменитий розбійник Матвас!

Опецькуватий чоловік із пістолетом від такого звернення геть розгубився. Він опустив свою зброю, обернуся до Його Величності і сказав:

— Та який я господар... Я просто звичайний розбійник, якого затягнуло у цю пастку так само, як і вас, Ваша Величносте, — схлипнув він раптом. — Мене самого тут замкнула якась давна магія! Врятуйте мене!