Розділ 37

Розділ 37

Зранку на подвір'ї таверни «Три бараболі» було досить людно. Стражники всідалися на коней, конюхи запрягали коней в карети, радник Оміней та його два помічники про щось розмовляли з бароном Зюмміком, а принцеса Амелланія влаштовувала чергову істерику через те, що її улюблений папуга Арчибальд загубився…

Я ж почувалася напрочуд бадьорою, хоч не спала пів ночі. Мені вдалося провернути дві грандіозні справи одразу: і дифірамбельським даром надати впевненості герцогині Матильді, щоб вона поставила принцесу Амелланію на місце, і успішно передати зашифроване попередження про наших переслідувачів барону Зюмміку.

Коли я вийшла на ґанок таверни, щоб приєднатися до всіх, то я одразу ж побачила короля Солопія, що вже сідав у королівську карету. А коли я сама всілася там, то з полегшенням побачила і свого кота Курзика, що розвалився на колінах у короля Солопія, а той гладив його. Все-таки я хвилювалася за свого котика, бо люблю його, бандита.

Король сьогодні мав кращий вигляд, аніж раніше, чи то мені так здавалося. В його очах майже зник страх, хоча ми зараз мали їхати у саме Страхолісся, і логічним би було, щоб він навпаки боявся всього. І прищі на обличчі трохи зажили, стало їх ніби трохи менше. Ґуль не могла побачити, бо прикриті були перукою.

— Доброго ранку, Ваша Величносте! — привіталась я, демонстративно лише кивнувши принцесі та фрейлінам. — Як вам спалося цієї ночі?

— Нормально с-с-спалося. Я випив снодійне і нічого не чув. І п-п-попередив своїх охоронців, щоб не будили мене, що б не сталося. С-с-спеціально укрився ковдрою з головою, бо люблю так спати, і п-п-проспав аж до ранку. Кажуть, був великий п-п-переполох? — глянув на мене король. — І ваш кіт діяв на мене дуже благотворно, як за-за-заспокійливе. Всю ніч с-с-спав у моїх ногах.

— Цей котячий бандит хотів з'їсти мого папугу! — гнівно проговорила принцеса Амелланія. — Він канібал і прикидається добрим! Я б на вашому місці викинула його у вікно!

— Ну, я не бачила, куди подівся ваш папуга, але мій кіт точно його не чіпав! — обурилась я. — Ви свого папугу теж викинули у вікно?!

— Вирушаємо до Священного Дуба! — перервав нашу розмову раптом гучний голос радника Омінея, посилений магічно магом Кашимом. Вони останніми всілися в свої карети, і наш королівський поїзд рушив до Сіролісся.

Їхати ми мали десь приблизно години зо три, про що нам ще вчора розповів радник Оміней. І я тепер із цікавістю розглядала ліс навколо. Гм. Ліс був як ліс. Звичайний. Чому його називають Сіроліссям, я не розуміла.

Принцеса Амелланія всю дорогу сиділа зі скорботним обличчям, раз у раз витираючи сльози хустинкою, кривилася демонстративно і не переставала говорити про свого зниклого папугу:

— Ой, мій бідний і беззахисний Арчибальд! Де він зараз у цьому дикому лісі? Його ж точно заклюють дикі птахи або зжеруть якісь лісові хижаки! Ваша Величносте, чому ваші солдати не шукають мого птаха?! Це обурливо! Я вимагаю негайної рятувальної операції!

Король Солопій знизав плечима, намагаючись ввічливо заспокоїти наречену:

— Ваша С-с-світлосте, ми обов’язково розішлемо пошукові загони, але п-п-пізніше, бо зараз ми всі маємо дістатися до С-с-священного Дуба і виконати важливу місію…

Я не слухала їхньої розмови, а раділа, що барон Зюммік врахував мої застереження про пістолі напоготові, адже попереду і навколо королівської карети їхало чимало стражників, які охороняли карету, насторожено вдивляючись у темні лісові зарослі.

Десь опівдні ґрунтова дорога стала зовсім вузькою, а потім і геть зникла, так що карети більше не могли проїхати крізь густий ліс. Але попереду з'явився старий і похмурий лісовий будиночок, збудований із грубих колод, який колись служив притулком для лісників і королівських мисливців. Біля нього й зупинилися всі карети.

— Тут буде зупинка! Далі каретами їхати неможливо, тому підемо пішки! — пролунав голос радника Омінея.

Кортеж зупинився, і всі почали вибиратися з карет.

— Невже приїхали? — радісно вигукнула герцогиня Матильда, виходячи зі своєї карети й роззираючись навколо з жадібною цікавістю, ніби чекаючи, що із-за будь-якого стовбура може вистрибнути небезпечний розбійник Матвас. — Це тут? У цьому будиночку хтось живе?

Радник Оміней усім розповів, що в цьому будиночку завжди зупинявся король та його придворні, коли рушали до Священного Дуба, і оголосив подальший план: карети та коней ми залишаємо біля лісового будиночка під охороною кількох стражників і конюхів, а до самого Священного Дуба, головної цілі нашого походу, тепер доведеться йти пішки лісовою стежкою приблизно десь із пів години.

Але спочатку всі пообідали тими стравами, які взяли із таверни, у самому лісовому будиночку. Там було нашій великій компанії трохи тіснувато, але досить затишно і чисто, тому що маг Кашим одразу ж прибрав усю пилюку і павутину за допомогою магії.

Потім солдати одразу ж вишикувалися перед бароном Зюмміком, і він наказав стражникам ретельно прочісувати ліс попереду й з боків від тієї стежки.

Ми рушили пішки по стежці. Попереду йшли озброєні до зубів охоронці на чолі з бароном Зюмміком, за ними Його Величність король Солопій (заспокійливого кота Курзика ми залишили у лісовому будиночку, і король знову почав трястися і озиратися навколо, і видно було, що він все-таки дуже боїться, хоч і робить вигляд, що спокійний), поруч із ним рухалась я, спеціально прилаштувавшись праворуч від короля і нахабно й неделікатно відтіснивши принцесу Амелланію. І вже позаду нас ішла обурена принцеса зі своїми фрейлінами та страшенно замріяна герцогиня Матильда. Замикали нашу вервечку радник Оміней зі своїми колегами та маг Кашим, який наклав на всю процесію захисний магічний щит. Мені здавалося, що якби якісь недоброзичливці й хотіли б напасти на нас, то їм було би це важко зробити, тому що захищений Його Величність був дуже добре.