Розділ 32

Розділ 32

Мене розбудили неприємні і якісь дратівливі звуки. Спочатку здавалося, що це все ще продовжує розповідати свої романтичні фантазії герцогиня Матильда про те, як розбійник Матвас штурмує її замок на білому коні, а вона визирає у вікно і махає йому білою хустинкою, але звук повторювався знову і знову, і був зовсім не схожий на романтичні вигуки.

«Кар-р-р! Кар-р-р! Кар-р-р! Кар-р-р! Кар-р-р!», — отак репетувала якась нахабна ворона десь біля вікна таверни, не даючи нормальним людям спати. Барадул їй у дзьоба! От, нахабна пташка! Так і хотілося схопити що-небудь, наприклад, свій черевик або добрячу каменюку і кинути в неї з вікна, щоб заткнулася.

Ворона знову почала каркати, і я мимохіть почала рахувати її неприємні вигуки. Вона прокаркала п'ять разів підряд і замовкла. І тут до мене дійшло! Ох, та це ж наш із Солвіном умовний знак, барадулячі ратиці! А я зовсім забула!

Я різко розплющила очі. У кімнаті панувала темрява, якщо не рахувати блідого світла місяця, що пробивалося крізь штори. Герцогиня Матильда поряд на своєму ліжку гучно і геть не мелодійно хропіла, мабуть, нарешті дофантазувавши до щасливого фіналу своєї романтичної історії з Матвасом.

Я обережно підвелася зі свого ліжка, пройшла до вікна, відчинила його і визирнула назовні, оцінила, чи можна з кімнати влізти через вікно, але зрозуміла, що стрибати з другого поверху — затія сумнівна. На щастя, просто біля самого вікна розкинулися розлогі й товсті гілки якогось дерева. Я тихенько накинула халат на нічну сорочку, натягнула черевики, а потім вхопилася за товсту гілку, перекинула ногу й за секунду вже ловкенько спускалася по дереву на землю.

Спустившись, я полегшено зітхнула і задумалася тепер, куди ж його йти, бо ворона чомусь замовкла. Аж раптом знову почулося каркання, і долинало воно із густих темних кущів, що росли біля самої огорожі таверни, майже на межі з диким Сіроліссям. Я підняла подол довгого халату і швидко попрямувала туди.

У затінку кущів на мене вже чекав Солвін. Як тільки я підійшла ближче, він зробив крок назустріч із темряви, але раптом його погляд ковзнув униз. Від нічного вітру й мого поспішного спуску по дереву поли мого халата розійшлися, відкриваючи трохи більше, ніж було дозволено за суворими правилами етикету, бо нічна сорочка була трохи прозорою, та й виріз там був немаленький.

Солвін так і замер, вирячившись на мене, і в його очах спалахнули такі гарячі іскри чоловічої,... е-е-е... цікавості, що мене миттєво кинуло в жар. Я почервоніла і гарячково почала прикриватися полами халату. От халепа, бігаю тут вся розхристана, чоловіків, он, зацікавлюю, наче спеціально...

Солвін отямився і зробив вигляд, що нічого такого не було.

— Привіт, Досько! Я тут репетую уже напевно із годину, думав, що ти взагалі вже не прийдеш, — сказав він, із зусиллям відвівши погляд від моїх принад, які я вже сховала за полами халату, і поглянувши на мене, — Трохи зачекався. Але воно того було варто, — підморгнув раптом він мені, — ти маєш чудовий вигляд! 

— Та який там вигляд, — почервоніла я, — я все проспала! Добре, що ти репетував голосно і зміг мене розбудити. На голові, напевно, хто зна що! — я почала поправляти волосся на голові, яке й справді стирчало в усі сторони і було страшенно заплутане.

А в самої в голові закрутилися думки: «Ой матінко моя, от же ж ганьба яка! Тепер Солвін подумає, що я спеціально той дурний халат не застебнула, щоб він мене побачив майже оголеною! Капець, як негарно і невдобно вийшло! Ще подумає, що я легковажна і вітряна дівчина! Тьху ти, барадуляча грушка!»...

Але Солвін наче нічого не подумав, ну, я сподівалася на це, бо посерйознішав і почав говорити про нашу таємну справу.

— Ну що, як пройшла дорога? — спитав він, пильно дивлячись на мене в темряві. — Король не надто втомився від тряски? І головне, чи не бачила ти чого-небудь чи кого-небудь підозрілого?

— Ні, підозрілого наче нічого не бачила, хіба що можна вважати підозрілим те, що мій кіт Курзик заліз до мене у кошик, і виявилося це вже майже перед таверною. Тепер він їхатиме з нами. Добре, що хоч Його Величність не сварився, вони, як я побачила, подружилися. Принаймні, мій Курзик пішов до нього ночувати. А ще герцогиня Матильда самовільно приєдналася до кортежу і їде теж з нами. Нам із нею поселили в таверні в одній кімнаті, і вона мені вже всі вуха продуділа про свого розбійника Матваса, в якого, як я бачу, закохалася. Але не думаю, що вона пов'язана із замахом на короля, — почала розповідати я. — Проте Курзик мене просто доконав! Він заліз до короля на коліна, а в таверні зайняв його особисте ліжко! Нахаба!

— Значить, короля люблять домашні тварини, — гмикнув Солвін. — Напевно, котів точно любить. А тепер серйозно, Досько. Якраз я помітив дещо дивне. Дорогою сюди я побачив, що кілька дивних людей їдуть слідом за вашим королівським поїздом на не дуже великій відстані. І це явно не мисливці, що їдуть до лісу й не прості мандрівники.

Я стурбовано поглянула на Солвіна.

— Думаєш, це люди того самого таємничого злочинця? Нас переслідують?

— Я впевнений у цьому, — кивнув Солвін. — Завтра ми в'їжджаємо в глибокі хащі Сіролісся, і там почнеться найнебезпечніше. Королю доведеться бути дуже обережним біля священного дуба, де, за чутками, сховані магічні таємниці колишніх династій. Якщо наш ворог планує замах, то я думаю, що це станеться або на шляху до ритуального дуба, або вже саме там, безпосередньо біля нього