Розділ 31

Розділ 31

— Ваша Величносте, ви ж не дозволите цій дикій блохастій потворі їхати з нами?! — звернулася обурено принцеса Амелланія до короля. 

Ого, наречена вже називає короля Вашою Величністю, а не боягузом, зауважила я. Невже відчуває, що король Солопій починає змінюватися? Адже навіть просто моя присутність поруч із ним надавала королю сміливості й упевненості, бо ж моя магія поширювалася навколо мене через мої слова, які я промовляла, також. А я короля хвалила всім. Ну, я то точно відчувала, що він стає більш впевненим, хоч цей процес ішов дуже й предуже повільно.

Але король Солопій замість того, щоб злякатися чи наказати стражникам викинути геть із карети мого кота, раптом усміхнувся й погладив мого чорного розбишаку між вухами. Курзик, нахаба такий, одразу ж замуркотів голосно й задоволено і вмостився на королівських колінах ще зручніше.

— Не верещіть так, Ваша С-с-світлосте, — промовив король Солопій, дивлячись на наречену без переляку й замішання, лише незадоволено поморщився. — К-к-котик нікому не заважає. Він їхатиме з нами. А ви-ви-викинути його на дорогу — це просто жорстоко, він же не з-з-знайде дороги назад до столиці. Тим більше, що я д-д-дуже люблю тварин, особливо котів. Вони відчувають щирих і д-д-добрих людей.

Принцеса аж рот роззявила від такого нахабства, а її фрейліни дружно охнули. Мені здалося, що принцеса Амелланія була вже готова влаштувати велику істерику, але зненацька передумала і замовкла, демонстративно відвернулася до вікна й усю решту дороги сиділа надута. Я ж тихо сиділа в куточку карети й раділа, що моя дифірамбельська магія дають хоч і невеликі, але результати, адже зацькований бібліотекар на очах перетворювався на справжнього короля, хоча роботи з ним ще був непочатий край!

До вечора наш кортеж дістався великої таверни «Три бараболі», де всі учасники походу мали зупинитися на нічліг перед тим, як завтра заглибитися в небезпечне Сіролісся.

Коли карета зупинилась і двері відчинилися, ми почали виходити у двір таверни. Я вже збиралася забрати у Його Величності свого кота, щоб він знову десь не натворив лиха, але не так сталося, як гадалося. Король Солопій саме виніс його на руках надвір, а потім опустив на землю. Я сподівалася, що Курзик підійде до мене, бо я ж була його хазяйкою, але він навіть не глянув у мій бік! Цей зрадник почав нахабно й підлабузницьки тертися об ноги короля, знову голосно замуркотів, а потім, коли Його Величність попрямував до входу в иаверну, то цей вусатий котячий бандит підняв хвіст трубою і побіг слідом за королем Солопієм! Більше того, коли ми всі піднялися на другий поверх таверни, де нас почали розселяти в номери, то Курзик спритно прошмигнув услід за королем і нахабно застрибнув у його номері на ліжко, я побачила це у відчинені двері з коридору. 

От же ж пройдисвіт! Стільки років зі мною жив, а тепер проміняв мене на королівську ласку?! Король же, побачивши, що я незадоволено дивлюся на кота, зрозумів мій гнів по-своєму, запевнив, що з моїм котом буде все добре, його нагодують і він буде в безпеці, щоб я не хвилювалася.

Ага, ще б пак! Без їжі мій кіт точно не залишиться, я ж знаю! Він так жалібно почне дивитися на тебе, наче не їв місяць, і твоє серце не витримає, і ти віддаси йому все, що маєш, щоб нагодувати бідну нещасну тваринку, яку морили голодом, хоча перед цим ти сама особисто годувала його три рази і повними мисками м'яса. І от скажіть тепер, що коти не володіють магією?! Володіють! І дуже сильною! Я впевнена.

Тим часом і всіх інших вельмож таверник теж розселяв по кімнатах. Принцеса Амелланія поселилася з однією зі своїх вірних фрейлін, як я почула, звали її Харриса, дві інші отримали окремий номер також. Радник Оміней та барон Зюммік розміститися удвох, а от магові Кашиму дали окремий номер, і мені здалося, що він трохи почаклував над таверником, щоб заселитися одному. Адже таверна була заповнена, тут бракувало вільних одномісних покоїв. І саме тому мене підселили до герцогині Матильди фон Блюмберг.

Ох, це сусідство, трясця, було справжнім випробуванням на міцність, несподіваною перевіркою моєї витримки й тактовності. Як тільки ми зайшли до кімнати й почали влаштовуватися, то герцогиня навіть не роздягнулася, а одразу ж упала в крісло, зняла капелюшок, відкинула муфту і почала зітхати з мрійливим виглядом.

— Ах, панянко Євдокіє, — промуркотіла вона млосно-романтичним голосом. — Ви собі навіть не уявляєте, яке хвилювання бушує в моєму серці! Завтра ми їдемо в це таємниче Сіролісся! Туди, де ховається у темних хащах справжній дикий чоловік, отой брутальний розбійник Матвас! Ви бачили його портрет у газетах? Який у нього страшний шрам на обличчі, а яка борода! А які широкі плечі й хижий погляд, ви помітили? Ви знаєте, коли він тієї страшної пам'ятної ночі увірвався до моєї спальні, я хоч і кричала для пристойності, але в глибині душі… О, в глибині душі я відчула такий нестримний потяг до справжньої небезпеки! Він же такий брутал! Справжній самець, а не те, що ці бліді столичні жевжики! Ох, якби він знову з’явився на моєму шляху, я б, мабуть, не встояла…

Я сіла на ліжко, почала знімати з себе дорожні черевики, і відчула, що під нескінченні занудні базікання про «хижого брутала» в мене вже починає боліти голова. Герцогиня Матильда говорила й говорила, романтично охкаючи і ахкаючи, описуючи розбійника Матваса, а мене нестримно почало хилити в сон.

Служниці принесли нам вечерю, потім ми приготувалися до сну, а рот герцогині не закривався. Очевидно, їй ні́кому було розповісти про свої враження від розбійника та захоплення ним, тому побачивши, що я не перебиваю її й наче навіть слухаю, в правильних місцях гмикаючи та киваючи головою, то вона розійшлася не на жарт.