Освітлена сонячним повітрям, кімната наповнилась звуками. Точніше шерехом легких кроків.
Дівчина повільними кроками просувалась до ліжка, куди хотіла покласти знайдену кицю.
– Миле кошеня, чому в тебе такі сумні очі? – пригорнувши до себе чорний м’який клубочок, спитала вона.
«Самотність відступила в прірву.
Тепер у мене є таємний друг.
Свій біль та жаль зі свого серця вирву,
І замалюю в біле купу чорних смуг.
Моє життя, прозоре та буденне
Стає світлішим та забарвлення приймає.
Щоденні справи розбавляться, напевне,
А може й справді: життя мене кохає...»
Обернувши голову до вікна, Аеліта побачила вітер, що повільно прогулювався по гіллю дерев.
Вона підійшла до вікна... Визирнувши з нього, дівчина побачила буденність та монотонність звичайного дня: люди ходили в різні сторони, наче комахи, що виконують свої повсякденні справи.
– Невже всі люди ось так блукають? – повернувши голову до кицьки, спитала вона.
– Ти вільна, в тебе нема обов’язків. Ходиш куди та коли хочеш...
На що, у відповідь, кошеня потяглося на ліжку та повільно покрокувало по ньому.
– А давай ми з тобою підемо гуляти. Хочеш, підемо гуляти. Хочеш, підемо до парку. А можемо піти до скверу.
Вдягнувшись у сіре плаття, Аеліта покликала гувернантку, щоб та затягла корсет...
Свіжий вітерець пробіг по волоссю. Дівчина крокувала до площі-скверу. Вона хотіла показати киці свою улюблену лаву, що знаходилась в глибині.
Знаходячись там, на цій самотній лаві, можна обдумати Всесвіт, залишитись наодинці зі своїми думками та з самою собою.
Кошеня висунуло голову з кошика та почало роздивлятися вулицю. Вперше воно бачило навколишнє з такого ракурсу, адже до цього часу киця бачила всесвіт лише знизу під час своєї прогулянки, з вікна своєї кімнати чи з парапету, на який встрибувала за голубом. А звідси, з кошика, все виглядало інакше! Люди здаються не такими великими, птахи не такими спритними.