Розділ десятий

Освітлена сонячним повітрям, кімната наповнилась звуками. Точніше шерехом легких кроків.

Дівчина повільними кроками просувалась до ліжка, куди хотіла покласти знайдену кицю.

– Миле кошеня, чому в тебе такі сумні очі? – пригорнувши до себе чорний м’який клубочок, спитала вона.

«Самотність відступила в прірву.

Тепер у мене є таємний друг.

Свій біль та жаль зі свого серця вирву,

І замалюю в біле купу чорних смуг.

Моє життя, прозоре та буденне

Стає світлішим та забарвлення приймає.

Щоденні справи розбавляться, напевне,

А може й справді: життя мене кохає...»

Обернувши голову до вікна, Аеліта побачила вітер, що повільно прогулювався по гіллю дерев.

Вона підійшла до вікна... Визирнувши з нього, дівчина побачила буденність та монотонність звичайного дня: люди ходили в різні сторони, наче комахи, що виконують свої повсякденні справи.

– Невже всі люди ось так блукають? – повернувши голову до кицьки, спитала вона.

– Ти вільна, в тебе нема обов’язків. Ходиш куди та коли хочеш...

На що, у відповідь, кошеня потяглося на ліжку та повільно покрокувало по ньому.

– А давай ми з тобою підемо гуляти. Хочеш, підемо гуляти. Хочеш, підемо до парку. А можемо піти до скверу.

Вдягнувшись у сіре плаття, Аеліта покликала гувернантку, щоб та затягла корсет...

Свіжий вітерець пробіг по волоссю. Дівчина крокувала до площі-скверу. Вона хотіла показати киці свою улюблену лаву, що знаходилась в глибині.

Знаходячись там, на цій самотній лаві, можна обдумати Всесвіт, залишитись наодинці зі своїми думками та з самою собою.

Кошеня висунуло голову з кошика та почало роздивлятися вулицю. Вперше воно бачило навколишнє з такого ракурсу, адже до цього часу киця бачила всесвіт лише знизу під час своєї прогулянки, з вікна своєї кімнати чи з парапету, на який встрибувала за голубом. А звідси, з кошика, все виглядало інакше! Люди здаються не такими великими, птахи не такими спритними.